3

КАТЯ

Він має вірити, що я на його боці. Має не сумніватися в моїй лояльності. Зазираю йому в очі, ніби очікуючи підтримки. 

— Так, — він киває і торкається моєї долоні. У нього гаряча рука. Думала, вбивці на дотик холодні, мов лід… Я не маю бачити в ньому людину.  Осмикую руку, і левде втримуюсь, щоб не прибрати її в кишеню. 

— Ми можемо йти? — питаю у Валентини. 

— Так, можете йти, — відповідає вона. — До зустрічі.

Ми прощаємось і покидаємо кабінет, а потім і заклад. 

— Ти ж розумієш, що вони можуть умисно не попередити про візит? — питаю у Олександра за межами будівлі. 

— Треба, щоб ми пройшли цю перевірку. Тоді вони вже матимуть відчепитись. Я вже що тільки не пробував, ця Савелівна вчепилась в нашу родину залізною хваткою, її ніякі гроші не цікавлять, — каже, коли ми сідаємо в машину.

— Бо Ксенія очевидно постійно підкидає нові й нові приводи сумніватися, — задумливо кажу я. — Але тепер все має змінитися, — в душі радію, що хоч десь у світі є такі принципові чиновники, як ця Валентина. Людина відмінно робить свою роботу, а Олександр отримує безцінний урок, що його бабло нічого не варте. Це йому не скинути провину в ДТП на мертву людину. 

— Я не підкидаю нічого, це все та Маша мене дістає, — хмикає з заднього сидіння Ксенія. 

— Машу теж до психолога треба, —  я не хочу сперечатися з малою. Мені конфлікт з нею не треба. Я навпаки, хочу з нею потоваришувати. — Ми піднімемо це питання обов'язково при наступній зустрічі! Не одна Ксенія має проходити корекцію! 

Мала замовкає. Я навіть думаю, що може, ми з нею знайшли спільну мову.

— Ти речі зараз забереш? Щось на тиждень, чи скільки там, — питає Олександр. 

— Так, зараз, — киваю. І полегшено видихаю. Я вже думала, самій доведеться пропонувати пожити в них. Але він молодець, здогадався запропонувати. — Але чи доречно це? — для виду треба трохи поупиратися. — Чи так вже обов'язково? 

— Я не хочу, щоб вона весь час стирчала в нашому домі, — голос подає Ксю. — Хай буде у себе, а коли ті подзвонять, приїде.

— Ксю, помовч, — Олександр зітхає. — Значить, їдемо за речами…

*** 

Ми заходимо в будинок Коваля. Намагаюсь не витріщатися. Але все ж не часто я буваю в таких шикарних місцях. 

Він проводить швидку екскурсію. На першому поверсі кухня, їдальня, вітальня і більярдна. На другому — пʼять дверей.

— Тут три спальні. Одна — моя, одна Ксю і ще одна буде твоя, — він вказує на двері. — Ця. Але твої речі будуть в моїй спальні, — і вказує на інші двері. 

— Це не так, щоб зручно, — я вперше задумуюсь куди я влізла. Але з іншого боку я матиму доступ до його речей теж… хм, з цього буде якась користь?

— Ну, хочеш, можеш спати зі мною, в моїй спальні, — він знизує плечима. — Щоб було зручно. 

— Ні, дякую! — відповідаю різкувато. І помічаю, що Ксю взагалі червоніє від почутого. — Ти сказав спалень три… А там що? 

— А там зачинено, і ключ тільки у мене, — тепер різкувато вперше відповідає він. 

Я заходжу у виділену мені кімнату, і не встигаю її роздивитися, як двері за спиною відчиняються. Повертаюсь, очікуючи побачити Олександра. Але на порозі Ксенія. 

— Ти щось хотіла? — питаю у неї дружелюбно. 

— Послухай сюди, фіфочко. Я бачу тебе наскрізь. Хочеш гроші мого батька, стрибнувши йому в ліжко? Але так не буде. Тільки спробуй, і прокинешся лисою або ще щось, — каже серйозним тоном. 

САНЯ

Коли вона питає про кімнату, я на мить впадаю в ступор. Я ходжу туди раз на тиждень, ключ є тільки у мене. Ходжу кожної суботи, коли мала пропадає з друзями. Як в церкву… Хоч я і атеїст. 

Заспокоїти думки допомагає холодна вода, вона витверезвлює. Треба вийти і, може, щось приготувати, чи хоча б замовити. З такою думкою відкриваю "Глово" і замовляю різні коробочки з лапшою з китайського ресторанчику, ми з малою любимо цю доставку.

Вже ніби беру себе в руки, як чую дзвінок у двері.

Невже вони приперлись в перший же день? Вона казала, що так не буде!

Виходжу зі спальні і без стуку заходжу до Каті. Вона читає щось в телефоні. Поза розслаблена, лежить на ліжку, підклавши подушку під голову. Але різко підскакує, побачивши мене. 

— Там хтось прийшов! 

— І що? Ти не можеш відкрити? — питає. 

— Раптом то ті перевірщики… Ти ще речі не розклала в "нашій" спальні!

— У тебе камер немає, щоб глянути хто на порозі? — здивовано. — Я тут читаю дитячу психологію, щоб якось достукатись до твоєї дочки… Вона вкрай вперта…

— Є, — я зазираю в телефон, дійсно, я взагалі про це не подумав. — О, це не соцслужби. 

— Та не прийдуть вони сьогодні, — катя відкидає волосся, яке впало на чоло. — У тебе гості? Мені розігрувати чемну господиню? 

— Ходімо, познайомлю тебе з однією надокучливою особою, — я зітхаю. — Ну, думаю, їй доведеться зізнатися. Бо мала з нею в дуже хороших стосунках і все одно розповість. Це її тітка.