2

КАТЯ

Дівчинку мені шкода. Вона виглядає і справді розгубленою. Але мені не важко провести причинно-наслідкові зв'язки. Олександр — погана людина. Що він може дати доньці? Нічого, крім неуваги. От і виросло те, що виросло. 

А питання про дитину змушує груди зірватися болем. Я ж тримаюсь поруч з ним. Не кидаюсь на нього. Не хочу дати ляпас і виказати, все що думаю… Хоч пасивна агресія сама собою зривається з вуст. Не вдається мені бути незворушною. 

— Мені час, — кажу, крізь грудку в горлі. 

Не хочу нічого з ними далі обговорювати. Дуже жалкую, що погодилась піти завтра в опіку. І ще добряче обдумаю, чи варто туди йти. ЧИ просто підставити їх обох. Нез’явитися. 

— Візьми візитку, тут мій особистий номер, — простягає мені маленький чотирикутник. — Завтра заїду за тобою, набери мене зараз, щоб в мене зберігся твій номер.

— У відділі кадрів лежить моє резюме, — не хочу навіть марати свій телефон його номером. Ненавиджу і зневажаю. — Треба буде, розберешся. 

— Ти обіцяла прийти, — нагадує. 

— Так, звісно, обіцяла, — киваю. 

Може, цій дівчинці буде справді краще в притулку, чим з таким батьком. Він вже стільки доль скалівчив. Скалічить і її. Виростить монстром, не здатним нічого відчувати. 

— До завтра, — видаю. 

— До завтра, — киває. 

Я не знаю що з цим робити. Але у мене справді з’явився шанс помститися. Проте ціною долі дитини. Я не готова її платити. Чи готова? Чи я таке саме чудовисько, як Олександр? Чи в мене ще є серце? 

Ні! Моє серце поклали в домовину з моїм чоловіком. Моє серце дістали з мене разом з моєю мертвою дитиною. Я більше не маю ні серця, ні здатності когось любити. 

Проте, чи достатнім покаранням буде Ковалю, якщо я просто не прийду завтра? 

Ні! Він викрутиться. Він завжди викручується. Але зараз я можу підібрати до нього ближче. Він сплів чергову павутину з брехні, щоб одурити опіку, але насправді тепер не він ляльковод. Тепер я можу підкрастися і завдати йому удару. 

З такою думкою я приходжу додому. Навіть те, що я все ще безробітна, а кімната, яку я знімаю, проплачена лише на два тижні і гроші у мене закінчуються, мене майже перестає бентежити. Бо помста, мов маяк, запалюється перед моїми очима. 

Я маю переконати його, що без мене дитину заберуть! Я маю змусити його більше часу проводити поруч, впустити мене в свій будинок і на фірму. І зібрати на нього максимум компромату. Щоб потім увесь світ побачив, хто Олександр Коваль насправді! 

***

Телефонує невідомий номер. Але я чудово знаю, хто це. З легкою посмішкою беру слухавку. 

— Так, Олександре, — кажу впевнено. — Через скільки ти будеш? 

— Добрий ранок, — вітається він. — Адреса проживання в тебе та, що в резюме? Якщо так, мені їхати хвилин двадцять. Якраз приїду і на десяту будемо в соцслужбі.

— Все правильно, — відповідаю. — Я вже майже готова. Вийду за двадцять хвилин. Донька з тобою? 

— Так, ми їдемо всі разом. Її будуть питати щось про нас із тобою, треба на шляху щось придумати…

Я припудрюю щоки, і намагаюсь приховати синці під очима консилером. Я проплакала всю ніч, знову оплакуючи своє життя, втрачене з вини Коваля. Навряд чи комусь сподобається мій згорьований вигляд. Наречена мільйонера має виглядати не так. 

Погляд падає на фотографію Максима. 

— Я помщусь, —  шепочу до нього. — І твоя душа знайде спокій. 

САША

Я дивлюсь на малу через дзеркало заднього виду. Вона виглядає не надто задоволеною, ми якраз їдемо за Катею, щоб поїхати на зустріч з соцслужбою. 

— Поводься нормально, хай вже ті служби від тебе відчепляться. А потім буде тобі вісімнадцять і протестуй скільки хочеш. Я реально втомився від цього, і працювати треба, а не займатись твоїм відмазуванням. Не забудь подякувати Каті, коли все завершиться. 

— Сьогодні все й скінчиться, — каже безпечно мала. — Я ж бачу, ти вже все розрулив! — ця дитяча впевненість в тому, що тато всемогутній, лестить. Але ж якби це все дійсно було так. 

— Сподіваюсь, сьогодні. Але тоді тобі треба буде сидіти тихо далі, зрозуміла? — я паркуюсь і вже бачу Катю, яка теж помічає нашу машину. 

— Як вийде, — відповідає мала. — Я не терпіла якась. Якщо мене будуть зачіпати я мовчати не буду, — потім зображає посмішку для Каті. — Добрий день! 

— Добрий день, Ксеніє, Олександре, — киває вона, сідаючи в машину. — Ви придумали, як ми познайомились? Я цілий ранок нервую, а раптом нас і про це запитають? 

— Так, давай це все обговоримо, — я теж киваю і виїжджаю на дорогу. — Познайомились… Хай буде в кафе? В ресторані? Це хоча б не перевірити. 

— Гаразд, — каже легко. 

— Хай це буде "Шалом", ми з донькою часто там снідаємо у вихідні. А в будні я там інколи вечеряю, — відповідаю я.

— Любите єврейську кухню? 

— Там смачна шакшука на сніданок, — знизую плечима.