1

КАТЯ

Останній шанс знайти роботу полишав мене з стрімкістю гірського потоку. Без генерального директора вони мене затвердити не могли, хоч я підходжу за всіма параметрами. А генеральний цей взагалі якийсь високомірний тип. Приймати кандидатів у нього часу вже три години немає. 

Алевтина Вікторівна відправила мене чекати в конференц-залу. Я там сиджу і розумію, що про мене просто забули. І відчай поступово просочується з грудей в інші частини тіла. Немає роботи — немає житла. А куди мені подітися? До батьків у село? Можна. Я так і розраховувала ще тиждень тому. Але коли попрохала маму позичити трохи грошей до того, як знайду роботу, виявилось, що вони купили Паші нову машину. Для них завжди існував тільки мій молодший брат. Йому вони і квартиру купили в Києві, і ось новеньку тачку взяли… А я... А що я? “Ти у нас сильна, сама впораєшся”. От хто я. 

Злість на брата та батьків трансформується  в лють на директора компанії. Що він там про себе думає? Все! Піду зараз і вискажу все, що думаю про таких хамів, які змушують чекати людину три години. Роботу я цю вже точно не отримаю, так хоч душу відведу. 

Рішуче йду до кабінету з золотою табличкою “генеральний директор Коваль О. І.” 

— Дівчино туди не…

Інгорую скрик секретарки, і влітаю в кабінет. 

— Кохана, це ти! — він імпозантний, але з головою не дружить. Хапає мене за руку, тягне до себе, і обпікаючи подихом щоку шепоче: — Підіграй.

— Олександре.., — я хочу сказазти все що про нього думаю, але наші погляди перетинаються і я раптом усвідомлюю, що вже бачила ці синьо-зелені очі. Вони мені навіть снилился в кошмарах. Як і їхній власник. Він позбавив мене всього… Я майже забула про нього. Майже впоралась з тією втратою, що сталась з його вини. Але зараз ненависть і неприязнь з новою силою спалахують в грудях. А от він мене, здається, навіть не памятає. Що для людини його статусу чиєсь зламане життя? 

— До речі, Валентино Савелівно, познайомтесь! Моя наречена… еее… — він поглянув на мене. Що він від мене хоче? Яка наречена? У мене все ще шок. 

— Хто? — в шоці питає жінка в окулярах, і теж зиркає на мене.

— Наречена? — питаю в Олександра.  

— Наречена! — повторює він впевнено. — Ми скоро одружимось, тож проблем не буде, у доньки буде жіноча увага та приклад, і всі будуть задоволені!

Отже у нього проблеми! В голові стрибають думки. Що робити? Зіпсувати йому зараз все? 

Тим часом жінка  в окулярах щось пише в своєму блокноті. 

— Прийдете завтра до нас на консультацію втрьох, — каже нарешті. — Я хочу послухати думку Ксенії. 

— Так, авжеж, призначайте час, ми будемо, — киває Олександр, стискаючи мою руку. 

— Я.., — все ж вирішую йому все зіпсувати. Він ворог і я йому в чомусь допомогати не зобовʼязана. І працювати на нього я авжеж не буду. Як раніше, побачивши прізвище “Коваль”, не подумала… Бо Ковалів забагато. Але такий виродок, як цей — в єдиному екземплярі. — Я хочу дещо сказати! Я…

— Ти найкраща, — Коваль чмокає мене в щоку. — Валентино Савелівно, якщо до нас більше до завтра питань нема, я б хотів зайнятись роботою. 

— Не затикай мене! — повертаюсь до нього. Зараз я на очах цієї дамочки влаштую йому скандал. Хай у нього стане ще більше проблем! 

САША

Все всередині аж обривається від цієї її фрази. Якщо вона зараз видасть мене, то все пропало. Савелівна це так просто не залишить… Вона ще та скалка в одному місці, дістане всюди… Дивлюсь на цю дівчину і, певно, мій погляд зараз показує весь мій відчай:

— Заради Ксю треба прийти, чи ти завтра зовсім не можеш? — намагаюсь натякнути їй, як можу. Якщо вона зараз не підіграє, всьому кінець. Савелівну неможливо підкупити. А справу Ксю іншим вона вперто не передає.

— Тату! — раптом двері знову відчиняються і мала влітає до кабінету. — У тебе є зарядка? 

Вона вмилась, але розбиту губу все одно помітно. Незнайомка переводить погляд на Ксю і не встигає щось ляпнути, щоковано роздивляючись мою доньку, в Савелівни дзвонить телефон і вона кивнуши нам виходить з кабінету. 

— Як тебе звуть? Коротше, давай підіграй мені. Ти — моя наречена. Інакше вони заберуть Ксю, — і киваю на малу. 

— Ти ще і дитину б’єш, — зневажливо каже дівчина. 

— Тато мене не бʼє! — одразу захищає мене мала. — Це все школа дурна.

— Бачу у вас і без мене весело. Всього найкращого, — дівчина пробує обійти мене, але я беру її за запʼясток. 

— Дам посаду. Хорошу зарплатню. Що хочеш. Підіграй, — говорить неголосно, але впевнено. 

— Дякую, — вона вагається. Я тим часом сканую її одяг і взуття. Стриманий макіяж, не дуже дорогий але якісний костюм. У дівчини не так багато грошей, я квона б хотіла показати. Але все одно ламається. Чому? Обличчя з тонкими рисами здається чимось знайомим. Але не уявляю, де я раніше міг її бачити. — Мені не цікаві твої пропозиції, — нарешті видає впевнено. — Я не буду працювати на тебе ні за які гроші. Удачі. 

— Будь ласка, вони заберуть мене в притулок! — Ксю на очі навертаються сльози, я ще ніколи не бачив її такою. Зазвичай вона тільки сперечається і кричить, доводить свою правоту, а тут…