1. Саня. Коли дуже треба наречена...

Я роздратовано поглядаю на малу через дзеркало заднього виду. Вона сидить насуплена, на губі рана. Знову. Ніколи не думав, що дівчата можуть так битись між собою, аж до таких ран. 

— Ксю, ти взагалі слухала, що я запитав? За що побились цього разу? Ще й тижня не пройшло з попередньої бійки… 

— Вона сама винна, — відвертається до вікна. — Переведи мене з цієї школи… Там мене все кошмарить!

— Я півроку тому змінив тобі школу! Зараз середина навчального року, ти навіть клас там недовчилась! — я починаю злитись.

— Фізичка дура! Однокласники — недоумки! Я не хочу там вчитись. Переведи мене в школу ближче до Томи, я буду до неї ходити після уроків, — закочую очі. Тома — сестра моєї дружини. І я її терпіти не можу останнім часом. А от Ксю до неї прив’язалась. Тож Тома частий гість в нашому домі. Заради Ксенії. 

— Це вже четверта школа! А з Томою водитись ти не будеш. Я вже казав тобі, вона ненайкращий приклад для тебе, — насуплююсь я. Я не люблю її, але ж має мала мати якийсь жіночий приклад. Хоч і щось в ній мене завжди насторожуало. З іншого боку, вона її рідна тітка, може, я просто заганяюсь….

— Ти мені забороняєш з рідною тіткою спілкуватись? Я з дому втечу! Ти найгірший батько! — б’є не розбираючи куди. В грудях грудка відразу. Я намгаюсь бути гарним батьком. Але… 

— Добре, пробач, — я зітхнув. — Ти можеш спілкуватись з нею. Але все ж жити ти будеш зі мною. Я люблю тебе, Ксю. Не злись.

Знову погляд у вікно. Наче я для неї порожнє місце. Хочу щось сказазти, але помічаю на парковці джип Валентини Савелівни. Вже чекають значить. Самі приїхали, отже нічого хорошого цього разу для нас не буде. Повертаюсь до доньки, з єдиним благанням — хай хоч перед соціальними службами поводиться пристойно. 

— Соцслужби знову приїхали, Ксю. Я сподіваюсь, ти розумієш наше становище і не будеш робити дурниць. Кивай і кажи, що виправишся, — я зітхаю.

— Якщо переведеш в нову школу. Та Воробйова мене бісить, і я знову не стримаюсь, повириваю їй коси! — гне своє. Характером в мене. 

— Ні, ти реально не розумієш. Не розумієш, що тебе можуть забрати? — зазираю їй в очі. — Ти що, в дитбудинок хочеш? Не треба ставити мені умови. Не зараз. Зараз все серйозно. 

Замовкає. Дитбудинку вона не хоче. 

— Я мовчатиму, — нарешті видає. — Але ж ти все одно не віддаси мене в притулок… 

— Не віддам, ніколи… Я про все подбаю, не хвилюйся…

***

Малу лишаю у Алевтини Вікторівни, своєї заступниці, прошу зробити Ксю солодкий чай і приглянути за нею. Алевтина нагадує, що сьогодні була чергова співбесіда, і що мені потім треба буде прийняти нового спеціаліста і привітати в компанії. Я киваю, кажу, що все потім, і йду до кабінету. 

На вході мене вже чекають ті стервʼятники. Валентина Савелівна і ще якась тітка. Валентина киває тітці, а сама звертається до мене:

— Четверта бійка за три місяці, Олександр Іванович! І це не рахуючи того, що Ксенія довела до істерики психолога, який з нею працював! Вашу доньку треба помістити в реабілітаційний центр! Вона небезпечна для оточуючих і для себе! — видає н аодному подиху і трясе у мене перед носом паперами. — Батьки Лозової написали заяву в поліцію! Ми не можемо на це закривати очі! Дитина росте без матері, мов бур’ян! 

— Ви прекрасно знаєте, що в дитбудинку їй краще не буде! Там вона буде ще й без батька, — насуплююсь я. 

— З таким батьком їй не краще! У дівчинки складний вік, їй треба жіноча увага і підтримка! І батько, який не пропадає у відрядженнях! — гне своє Валентина. І вперта ж. Я вже побував все владнати за гроші. Не вийшло. Мов умисно запустили жорнова бюрократичної машини проти мене. 

Я перебираю в голові варіанти. Знову ця шарманка. Чого ж так причепилась до мене і Ксю?

— Я буду в Києві, можу взагалі нікуди не їздити, напишу вам розписку! 

— Це дасть вам чудову можливість провідувати доньку в реабілітаційному центрі, — киває суворо. — Де вона? Ми хочемо з нею поговорити. 

Давай думай, швидше. Треба щось придумати… В цю мить до кабінету несподівано вриваються. Ми з Савелівною синхронно повертаємо голови. Я бачу якусь незнайомку в офісному одязі і з блискавками в очах, яка прямує прямо до мене.

— Кохана, це ти! — хапаю її за руку і притягую до себе, ніби цілуючи в щоку, а насправді шепочу всього одне слово: — Підіграй.

— Олександре.., — видушує незнайомка, переводячи погляд з мене на Валентину. 

— До речі, Валентино Савелівно, познайомтесь! Моя наречена… еее… — я поглянув на дівчину. 

— Хто? — в шоці питає Савелівна і зиркає на дівчину.

— Наречена? — напів питання, напів ствердження. Тільки б не бокнула якоїсь дурниці. 

— Наречена! — повторюю я. — Ми скоро одружимось, тож проблем не буде, у доньки буде жіноча увага та приклад, і всі будуть задоволені!

***

Привіт, вітаю вас в новинці )

Це книга-серіал, глави книги будуть виходити щодня о 20.00, запрошую додати книгу до бібліотеки, щоб не загубити її, для цього треба зареєструватись на сайті через пошту або фейсбук(це займе у вас не більше пари хвилин).