◇28◇

— Ніііііі! — небом пронісся душерозривний, розпачливий крик.

Сваролад ліниво дивився на Зоряну й упивався її розбитим видом. Він навіть не намагався приховати це збочене задоволення, яке відчував, коли бачив сльози, що текли по ніжних щоках.

Ба більше, він уявляв, як уночі вона так само плаче, поки він безсоромно оволодіває нею.

Картина, що постала в його фантазії, змусила його розтягнути тонкі губи в гидотній посмішці.

— Закрий свого рота, Зоряно. Твого дорогоцінного Вогнеяра вже нема, а отже, ніщо не може стати тепер на заваді нашому спільному щастю.

Він підвівся і силоміць потягнув угору заплакану красуню.

Тримаючи її за підборіддя, він наблизився до обличчя Зоряни впритул.

— Ну що, ти задоволена, моя жоно? Тепер матимеш справжнього чоловіка!

Зоряна зашипіла:

— Ти ніколи не станеш моїм чоловіком! Краще вмерти!

Сваролад звузив очі, які спалахнули небезпечним вогнем.

— Стану. А якщо не коритимешся, дізнаєшся, яка важка рука в твого князя! Проситимеш милості навколішки, а я, можливо, дам її тобі... якщо гарно вибачатимешся.

Він стис тонку шкіру сильніше.

— Що, звикла до ніжностей? Треба було раніше про це думати, перш ніж обирати замість мене брудного чужоземця.

Зоряна сіпнулася у відчайдушній спробі вирватися з рук самозванця, який задоволено знущався з неї та її горя, але її зусилля не дали бажаного результату.

— Ти хворий. Хворий на всю голову! І як цього не бачать твої кляті, зрадливі прислужники?

Вона зробила паузу, але обличчя Сваролада вже почервоніло.

— Думай, що кажеш, білобриса дівко! За такі слова ти можеш бути суворо покарана! — він схопив її другою рукою. — Ти! Запам’ятай зараз: я! Я князь! І ніхто не сміє відкривати свого зухвалого рота на мене, інакше на нього теж чекатиме доля Вогнеяра, чула?

Раптом Зоряна стихла й розслабилася.

Вона перестала робити спроби вирватися з пекельних обіймів божевільного і широко посміхнулася.

Натовп дивився на неї й нічого не розумів, аж поки вона не розліпила губи й не почала говорити.

А коли почала, у всіх кров застигла в жилах, бо знали: клятий Сваролад цього їй не подарує.

Вона, посміхаючись, вимовляла свої слова, зухвало дивлячись на мерзотного поганця:

— Ти, Свароладе, повний нікчема. Ти батьковбивця, князевбивця, який щойно пролив кров невинного, вірного слуги. Дивитися на тебе, жалюгідного, в мене немає сил, — вона облизнула пересохлі губи. — І навіть якби ти був останнім чоловіком на планеті, і тоді б я на тебе не глянула. І навіть дивитися на твою тінь мені огидно.

Вона зухвало глянула йому в очі.

— Я гидую навіть дихати одним повітрям із тобою. Гарячих ночей у нас ніколи б не було, бо я блювала б без упину від одного твого погляду на мене. Бо ти, Свароладе, лише кінський навіз під ногами таких, як Вогнеяр. Не більше.

Вона гучно розреготалася, навіть не чекаючи відповіді від нього.

А відповіді не було.

Обличчя самозванця роздулося від гніву та люті, щелепа затрусилася, а очі вирячилися з орбіт, коли він коротко закричав:

— Стратити! Зараз же!

Кілька вартових кинулися до дівчини, яка навіть не чинила спротиву, і, швидко зв’язавши, потягли до прірви.

Сваролад заволав:

— Швидше, собаки! Ця відьма заплатить!

Воїни підтягли нещасну до обриву й, схопивши струнке тіло, штовхнули вниз.

Вона прикрила очі й полетіла каменем униз.