◇27◇

Темне небо, вкрите дощовими хмарами, огортало Вовкогай.

Це був не просто ранок.

У цей нещадний дощовий день біля крутої скелі зібрався натовп людей. І цей натовп чогось чекав.

Хтось нетерпляче, хтось із відчуттям приреченості.

Жалюгідна купка невільників стояла майже впритул одне до одного, наче боячись звернути на себе увагу. Вони налякано озиралися навкруги, безсило спостерігаючи, як насувалася гірка на смак, неминуча біда на їхні рідні землі.

А навколо стояли гнилі собаки Сваролада.

Підступні молоді бояри та новоспечені дружинники, в яких ще молоко на губах не обсохло. Ті, які зухвало підтримали змову та бунт Сваролада, які простягли криваві руки до свого помазаного князя Боривіта і вбили того, хто стояв за ці землі горою, правив мудро і справедливо.

Та хіба серцям, які засліпила жадоба до золота, влади і чинів, була знайома вірність та любов? Хіба була знайома шана і справедливість?

О ні! Ці собаки бенкетували на кістках. І сьогодні вони чекали на приємне їхнім огидним очам видовище.

У самому центрі, розкинувши холені руки, прикрашені дорогоцінним камінням, на різьбленому троні сидів мерзенний Сваролад. Під його ногами невільники застелили вишитий килим, а розпусно вдягнені рабині тримали над його головою навіс із золотої парчі, щоб захистити самозваного князя від крапель дощу.

А біля його ніг...

Біля його ніг сиділа продрогла, нещасна Зоряна із зв’язаними руками. Її плечі здригалися, а по щоках срібноволосої красуні текли гіркі сльози.

Сваролад, хворо посміхаючись, кинув убік огризок від яблука, яке щойно доїдав, і крикнув:

— Ведіть!

Підкоряючись його наказу, вартові смикнули за мотузку, якою були зв’язані руки полоненого. Його тіло вкривали синці, а крізь розірвану рубаху виднілися багрові смуги від нагайки.

— Вогнеяре, ні!

Пронизливий крик розірвав тишу.

Зоряна намагалася підвестися з колін, але зв’язані руки заважали їй це зробити, і вона ледь не впала.

— Мовчати, дівко! — зашипів на неї Сваролад і, розмахнувшись, ударив по ніжному обличчю дівчини.

Вона сіпнулася і, не в змозі нічого зробити, безпорадно спостерігала, як її чоловіка ведуть зв’язаного до обриву, тихо схлипуючи.

Сваролад схопив красуню за підборіддя:

— Тихо, не скавчи, Зорянко. Краще дивись. — Вона намагалася відвернутися, та покидьок силоміць розвернув її лице, змусивши дивитися на Вогнеяра. — Дивись, я сказав! Ось твій муж, твій Вогнеяр. Він слабкий нікчема, і його зараз не стане, а я... я сильний! А ви, дівки, любите сильних. Я це знаю. Ще благатимеш мене про гарячі ночі!

Зоряна вперто мовчала, не відповідаючи своєму мучителю.

— Давайте, кидайте, нічого час тягнути! — Сваролад махнув рукою воїнам, які почали тягти полоненого ще сильніше.

А Вогнеяр, здається, навіть не чинив опору. Його обличчя залишалося непроникним, а губи — міцно стиснуті. Він не казав ні слова, наче вже змирився зі своєю долею.

Крок. Другий. Третій.

Секунда — і зв’язане чоловіче тіло полетіло вниз, розсікаючи повітря.

Гучний сплеск розірвав простір, а хвилі пішли колами по воді, позначаючи місце, де каменем у воду впав щойно страчений Вогнеяр.