◇26◇

— Відпустіть, собаки! Не чіпайте мене!

Зоряна відчайдушно намагалася вирватися, але кремезні чоловічі руки вартових тримали її міцно.

За наказом Сваролада її силоміць привели до гридниці, де він розташувався, наче господар.

Вони затягли її через поріг і з силою штовхнули на підлогу, просто до ніг підлого княжича.

— Кого я бачу! Моя люба Зорянко, невже ти прийшла до свого коханого? — гидко захихотів зрадник. — Нарешті ти там, де тобі й місце: на колінах біля моїх ніг.

Зоряна зухвало підняла голову й злісно подивилася палаючими очима прямо на Сваролада:

— Я завжди знала, що ти мерзотна людина, що ти лихий, — її сірі очі кидали блискавки. — Але я ніколи не думала, що ти опустишся до того, щоб убити власного батька і загарбати собі престол. Ти не князь, ти супостат!

Сваролад захихотів іще огидніше й подався вперед.

— Ну-ну, Зорянко, тихше, моя маленька. Хіба це гарно — брехати? — він опустив руки на бильця стільця. — Думаєш, я не зрозумів, що ти тоді мене чула?

Зоряна кинула:

— Не розумію, про що ти!

Сваролад скривив губи:

— Я знаю, дівко, що ти чула мене тоді в саду. Ти знала, що вино буде отруєне. Саме тому ти й вибила келих з рук Боривіта. Але твоя помилка в тому, що ти змовчала про це, не сказала Боривіту, хто саме скоїв на нього замах. Хоча... — він погладив підборіддя. — Якби сказала, можливо, вже була б мертвою.

Зоряна голосно засміялася:

— Краще б я була мертвою, аніж бачити обличчя того, хто вбив таточка. І того, хто загарбав мій дім і сидить у ньому так, наче має на це право!

Кулаки Сваролада стиснулися й побіліли.

— Але ти не мертва. Ти тут, біля моїх ніг, там, де мала бути від початку, високомірна дівко! І тут тобі не Зеленогір’я, панькатися з тобою ніхто не буде. Будеш моєю жоною!

Зоряну затрусило.

— Чи ти себе чуєш, мерзенний зраднику, батьковбивце проклятий? Я з тобою за один стіл не сяду, мені навіть плювати в тебе огидно! Яка жона? Я жона для єдиного мужа в цім світі — для Вогнеяра. А ти — менше, ніж ніхто!

Обличчя самозванця почервоніло від гніву.

— Слідкуй за словами, жінко! Я князь. — І раптом його кулак гепнув по стільцю, а голос несамовито загорлав: — Я князь! Князь! Чула?! Ти маєш схилятися! — слина бризкала на пів метра. — Ти будеш моєю рабинею і служитимеш мені, будеш цілувати мої ноги, поки на тебе дивитимуться мої стражники!

Він різко встав, відтягуючи воріт кафтану, ніби той душив його.

— А твого Вогнеяра, твого "єдиного мужа", скоро не буде. Я подбаю про це. І його смерть буде такою сороміцькою, що навіть невільники сміятимуться!

Він заволав, поступово переходячи у регіт, а тоді в пискляве хихотіння.