◇21◇

Зоряна ходила з кутка в куток, не знаходячи собі місця.

Біль від втрати таточка, що пронизував усе її нутро, трохи притупляло інше відчуття — відчуття страху.

Милий і добрий князь Боривіт... Йому вже нічим не допомогти, він спочиває у кращому місці.

А от Вогнеяр ще бореться. І втратити його вона не могла. Не могла — та й усе!

Більше за все вона бажала побачити його зараз, притулитися до його міцного тіла. А там — хай ображає своїми гострими словами, Зоряна знала, що це тимчасово. Він просто ще не змирився. Не змирився з утратою коханої, не змирився з нав’язаним шлюбом. Але він ще покохає її.

Почувся скрегіт воріт.
Особливий дзвін з оглядового майданчика сповіщав про повернення хазяїна цих земель.
Слуги заметушилися туди-сюди, зустрічаючи пана Вогнеяра.

Красуня гордо випрямила спину.
Вона — жона славного воїна і зустріне свого чоловіка з високо піднятою головою. Усе найгірше, що вона тільки могла почути, — вже почула.
Вже їй нічого втрачати.

Почулися важкі чоловічі кроки. Вони відлунювали у коридорі гридниці, гриміли кольчугою.

Слуги, приготувавшись, відкрили величезні дубові двері, і воїн ступив у залу.

Зоряна Баженська була горда дівчина — із честю та власною гідністю. Але вона поважала общинний спадок, Рід, старовинний устрій формування сім’ї, що передавався від покоління до покоління.

Жінка має коритися своєму чоловікові.

Тому, зустрічаючи свого чоловіка, вона смиренно стала, схиливши красиву голівку. Її біле хвилясте волосся спадало на груди, вишита сукня гарно спадала складками до підлоги, а на голові відблискував коштовним сяйвом самоцвітів червоний очільник.

Крок. Крок. Крок.

Серце вистрибувало з грудей, змушуючи мимоволі затримувати дихання. У голові миготіли спогади:

Їхній перший раз.
Він не хоче бачити її, він проганяє.
Трохи наполегливості — і Вогнеяр робить її своєю жоною, а потім холодно каже:

— Іди до себе. Більшого я тобі не обіцяв.

Схилившись, вона чекала.

Стояла, опустивши очі, поки він повільно проходив повз слуг, що завмерли у шанобливій тиші.

Він зупинився просто перед нею.

Зоряна відчула запах дороги — диму, поту, сталі, кінського поту, — запах справжнього чоловіка, живого, реального. Невже він і справді стояв поруч?

— Жоно моя, — глухо промовив Вогнеяр голосом, у якому бриніла втома.
Він звертався до неї офіційно, наче до чужої.
— Я вдома.

Зоряна підняла лице й глянула на нього.
Тінь лягала на його обличчя, підкреслюючи різкі риси, бурштинові очі. Плечі трохи осунулися, руки — із загрубілими мозолями.

— Вогнеяре, — тихо відповіла вона. — Я чекала на тебе. Я молилася, щоб небеса берегли тебе, мій чоловіче.

— Боривіт загинув. Сваролад уже святкує у Зеленогір’ї перемогу на кістках, — мовив він низько.

— Так, — схлипнула вона. — Я читала твою звістку. Це я винна, що не сказала йому вчасно правду...

Він різко зітхнув і відвернувся, пройшов повз неї кілька кроків, зняв меч і кинув його на лаву. Метал дзенькнув у залі луною.

— Ти не винна, — сухо сказав він. — Винні ті, хто зараз сидить на його місці. І я не пробачу зради.

Зоряна тихо підійшла ближче.
— Що ти робитимеш? У нас нема ані сили, ані воїнів.

Він різко озирнувся.
На якусь мить вона подумала, що він скаже щось гостре, образливе. Та натомість просто мовчки глянув.

І тоді Зоряна, не витримавши, ступила ближче, простягла руку й доторкнулася до його руки — обережно, ледь.
Він не відсмикнувся.
Просто стояв, не роблячи жодного руху.

Вона відчула: ще трохи — і він розтане. Ще трохи — і цей лід під його шкірою трісне.
Та поки що — ні.

Він лише коротко кивнув у її бік.

— Я відпочину, — сказав він нарешті. — Завтра говоритимемо.

І пішов повз неї, не торкнувшись і не глянувши вдруге.