◇20◇

Вогнеяр сидів на своєму коні, важко дихаючи, губи стиснуті в пряму лінію, щелепа напружена так, що, здавалось, от-от затріщить. Вони щойно минули околиці міста, і далі йти було неможливо. 

Уздовж мурів Зеленогір’я сновигали воїни — озброєні, у нових кольорах, з личинами вірності на обличчях, які Вогнеяр бачив не раз. Вірність — за срібло, а не за честь. 

Він зупинив коня на пагорбі, і ще кілька хвилин мовчки спостерігав за містом, що більше не належало князю Боривіту. Руки, закуті в рукавиці, лежали на руків’ї меча, що за весь цей час так і не торкнувся ворога, хоч серце рвалось до бою. Але він був не сам. За його плечима стояли воїни, які не могли воювати проти цілого міста, проти зрадників, які тепер заповнили вулиці, як щури, що виповзли з підвалів. 

Він зітхнув, очі блиснули холодним вогнем. Не зараз, не ось так. Смерть Боривіта вже сталася — і він не врятував його. Але його дії не мають бути сліпими. 

— Відступаємо, — нарешті сказав він, обернувшись до свого найближчого дружинника. 

Той кивнув мовчки — і загін рушив назад, у ліси. Вогнеяр не озирнувся, не глянув ще раз на місто, бо знав — якщо зробить це зараз, не стримається. А йому ще потрібна холодна голова. 

Коли від’їхали на безпечну відстань, він наказав розбити тимчасовий табір. Навіть не роздягаючись і не змиваючи пилюки, зібрав біля себе кількох воїнів і, нахилившись над грубою мапою, вказав на місця. 

— Тут землі деяких старійшини, які були вірні Боривіту ще з часів його юності. Вони не підуть до Зеленогір’я, не підуть до Сваролада. Але вони пам’ятають присягу. І якщо вони ще живі — вони скажуть мені, хто ще залишився з нами. І що варто робити. 

Він випростався, очі темні, але в них уже не палахкотіла безтямна лють. Це був інший вогонь — спокійний, спланований. Тепер він ішов не в бій, а на розмову. Але це була не менш важлива битва. 

Через деякий час, стомлений Вогнеяр сидів за грубим дубовим столом у тісній залі.

Перед ним — кілька чоловіків, старших, зморених часом і вагою рішень. Усі вірні Боривіту ще з молодих літ. Один із них — старійшина Велеслав, колись радник ще при батькові князя, — тримався за різьблену палицю і дихав важко, ніби кожне слово давалося йому важко. 

— Ми вдячні, що ти прийшов, Вогнеяре, — почав Велеслав, повільно, розважливо, підбираючи кожне слово. — Твоя відвага нам відома. І ми розуміємо, що твоя клятва не пуста. Та зараз — не час для поривів. 

Вогнеяр мовчав, спершись на стіл обома руками. Його спина була напружена, як перед боєм. Але він не перебивав. 

— Боривіта вже немає, — втрутився інший, боярин Стежин, — а значить, земля залишилася без князя. І хоч нам гірко це визнавати, але Сваролад сів на трон. Він діє, він говорить як владар. І люди... — боярин зітхнув, глянув у вогонь свічки, — люди схиляються до того, хто має силу, а не правду. 

— Та невже ти виправдовуєш зрадника? — прохрипів Вогнеяр.

— Ні, — відповів старійшина, — та ми старі. Ми не підемо воювати. Наші кістки вже не для поля битви. Але в нас ще є дещо — вірні нам дружинники, ті, що не схилили голови. Ми можемо дати тобі їх. 

— І все? — голос Вогнеяра став твердішим. 

— Ні, не все, — Велеслав підвів на нього вицвілий, але пильний погляд. — Ми радимо... нічого не робити. Принаймні поки що. Не висовуватись. Не піднімати меча, поки немає ясної загрози. Сваролад поки що нічого не вдіяв тобі. Він не послав людей по твою голову, не проголосив тебе зрадником. У нього вистачило розуму — мовчати. 

Вогнеяр мовчки стояв, здавалося, навіть не дихав. У залі запала важка пауза. Хтось закашлявся. 

— Значить, чекати, поки він закріпиться на троні? — нарешті спитав воїн, майже пошепки, але в кожному слові — обурення, стримане лише зусиллям волі. 

— Чекати, поки він зробить перший крок, — відповів Велеслав. — Поки не помилиться. Бо лише тоді твоя клятва матиме вагу в очах інших. І не буде сприйнята як спроба відібрати владу. 

Ще кілька хвилин Вогнеяр стояв, ніби кам’яний. Він не сперечався — не мав звички змагатися з віком і досвідом. Та й у душі він розумів, що сила зараз не на його боці.
Після розмови у тісній залі, Вогнеяр мовчки вийшов надвір. Західне сонце золотило сірі мури, і торкалося стріх. 

Він не попрощався — лише кивнув головою старійшинам, і ті мовчки спостерігали, як він рушив до коня. 

Він прийняв рішення відступати до своїх земель. 

Але вирушив не сам — із тими, кого йому обіцяли. Вірні покійному Боривіту, загартовані бійці, в очах яких ще жевріла іскра непокори. Вони не говорили зайвого, не клялися у вірності — просто стояли, чекаючи на його наказ. Вогнеяр швидко окинув їх поглядом, зважив, хто чого вартий, і коротко кивнув. 

— Їдемо, — сказав тихо, але твердо.