◇19◇

Зоряна стояла на дерев’яному ґанку, спершись об перило, й дивилася, як на подвір’ї одне за одним сідлалися коні, як воїни Вогнеяра — мовчазні, загартовані, готувалися в дорогу. 

Їх рухи були чіткі, злагоджені, жодного метушіння — так працюють ті, хто не раз уже йшов на смерть і повертався живим. Вогнеяр ходив між ними, зупиняючись то біля сідла, то біля воза, щось стисло промовляючи. Він виглядав спокійним, надто навіть спокійним, і саме це напружувало її ще дужче. Він дуже добре знав, куди йде. А вона — прекрасно знала, хто на нього чекає. 

Сонце вже торкнулося обрію, тіні потяглися по подвір’ю , а в грудях Зоряни все більше стискалося. Її пальці судомно зімкнулися на дереві — не вистачало повітря, ніби вона сама мала вирушити туди, за Вогнеяром, до Зеленогір’я, туди, де стояв княжий терем, і де зараз, як у пастці, був її таточко — Боривіт. 

Вона не могла змусити себе відірвати очей від Вогнеяра. Його постать — пряма, впевнена, хоч і втомлена — була зараз для неї єдиною опорою у цьому буремному, розколотому світі. Вона бачила, як він перевіряє свою зброю, як обговорює щось із найстаршим воїном, як потирає скроню, наче намагаючись заспокоїти бурю в голові. І вона знала — він не з тих, хто відступить. Не з тих, хто піде навмання. Якщо хтось і мав шанс витягти Боривіта з темниці, з-під пазурів Сваролада — це був Вогнеяр. 

Але страх все одно точив її, мов повільна отрута. 

— Чи вистачить тобі сили, воїне?.. — прошепотіла вона сама до себе, не зводячи очей з його широкої спини. — Чи зможеш перемогти?.. І як скоро?.. Як скоро ти повернеш мені таточка?.. 

Сумління стискало серце, не даючи спокою. Вона винна. Все, що сталося — усе це почалося з її дурної примхи, її дитячої мрії стати жоною Вогнеяра. 

Саме вона — Зоряна — покинула князя.

 Поїхала у інші землі від того, хто був її захистом і підтримкою стільки років. Хто пригортав її до серця, коли вона вночі плакала за мамою. Хто вів її за руку до храму. 

Вона... пішла. І разом із нею пішов і Вогнеяр. І тепер, у цей найтемніший час, князь залишився один. Один проти зради. Один — у пастці, яку сплела його ж рідна кров. 

Обличчя красуні скривилося від болю. Вона мала сказати. Мала бодай у той останній вечір розповісти князеві правду — що вона, насправді чула голос того, хто хотів отруїти його. Але вона промовчала. Чому?.. Злякалася? 

І тепер він у темниці. Боривіт, її таточко. А вона... сидить тут, дивиться, як від’їжджає єдина людина, що може ще його врятувати. 

— Але... — вона опустила погляд, стискаючи пальці так, що ті побіліли. — Але ж... чи повірив би він мені? Чи повірив би, що вбивцею був його син? Його улюблений син… Сваролад? Той, якого він виховував, як спадкоємця? Ні. Напевне ні… 

Цей світ усе більше здавався їй жорстоким і несправедливим. 

І лише надія тримала її — надія на Вогнеяра. Дівчина дивилася, як він, сівши на коня, в останнє обвів поглядом двір, і зустрілася з його очима. В них не було прощання. Лише обіцянка. І цього було достатньо. 
 

****
Але тепер, коли минуло так багато часу, і дні текли повільно, усе довкола завмерло. Навіть пташка, що щебетала на підвіконні, злетіла й зникла.

 Зоряна стояла посеред світлиці, і світло від лампи ледь тремтіло на її щоках. У руках вона тримала листа — справжнього, з печаткою, яку знала до болю: три мечі, схрещені на гербі Вогнеяра. Нарешті. 

Але що це було: звістка чи прощання? 

Її пальці, хоч і тремтіли, все ж обережно, з повагою розгорнули лист. Папір мов боявся бути прочитаним. Вона боялася не менше. В глибині серця щось підказувало: все, що було досі — передчуття. А зараз буде правда, справжня і без здогадок, без мрій. 

Дівчина повільно піднесла аркуш до очей. Ковтнула повітря, ніби збиралася з силами. Вона не дозволить собі слабкості. Вона прочитає, зараз же. 

"Жоно! Відправляю тобі цього листа, до того, як сам приїду. Ситуація вкрай важка. Зокрема для мене та моїх воїнів.

Сваролад... підкупив майже усіх молодих бояр та воїнів. На боці Боривіта залишилися лише його старі радники та очільники. Хоча я радив йому, не давати влади до рук молоді, залишити тих, хто був з ним давно. Але князь завжди прихильно ставився до молодих, казав, що потрібно давати їм дорогу.

Сваролад оголосив себе новим князем і влаштував у Зеленогір’ї справжній воєнний табір. І доти, доки в мене немає воєнної підтримки, я не зможу нічого зробити. Та я навіть і не знаю, чи є сенс щось робити.

Не хотів тобі цього казати, жоно... та що вдієш.

 Як не прикро — але я не встиг. На жаль. Поки я намагався прорватися у місто, слуга з княжих палат сповістив, що Сваролад убив батька.

Я не хотів вірити цьому. Не хотів думати, що він на це здатен. Однак, княжич завжди був із гниллю. І на жаль, йому вистачило цієї гнилі, щоб розправитися з батьком і захопити його трон. 

Я точно це знаю, бо Сваролад виставив його голову на списі...

Ти маєш це знати. Боривіт був твоїм названим батьком, тож...

Я вирішу, що робити далі, а ти чекай."

Лист випав з рук Зоряни.

Вона не відчула, коли пальці розтиснулись — усе всередині, ніби на мить обірвалося. Серце глухо вдарило один раз, потім другий. І кожен наступний удар був, ніби молотом по грудях. В очах раптом стало боляче, так пекуче, ніби хтось сипнув попелу. Щось гаряче, вологе потекло по щоках — і вона навіть не здивувалася, просто дивилася в нікуди, ніби сподіваючись, що слова в листі щойно лише здалися. 

Її тіло хиталося із сторони в сторону.
Губи щось шепотіли — самі по собі, без звуку, без тями. Її пам’ять, як вибух, прорвалася назовні. Пожежа, що пожирає її рідну домівку. Запах диму і гару. Дамаха, що стягує ковдрочку і загортає в неї маленьке дівчатко — її, Зоряну.

 І той голос — дитячий, розгублений: «Де таточко з маточкою? Чом до мене не йдуть?»

А потім — тепло рук Маринки, її шепіт, сльози в очах: «Вони дивляться на тебе з неба, Зорянко…»