◇18◇

Міра сиділа на лавці, зосереджено жуючи ще теплий шмат пирога. Її ніжки, босі, трохи запилені, весело чебуряли в повітрі, ніби жили окремим життям. Вона заливаючись щебетала про те, як знайшла перо журавля і як гуска Груша вкрала в неї шмат яблука. Зоряна слухала напівуважно, більше дивлячись на дівчинку з м’якою усмішкою, як дивляться на щось затишне й справжнє. 

— Міро, не можна — ти або їси, або розповідаєш, — м’яко докорила вона, витираючи дівчинці рота вишитим рушником. 

Маленька хихотіла, наче й не збиралась зупинятись. Зоряна саме нахилилась, щоб дістати ще один пиріжок із корзинки, як раптом зі сторожової вежі пролунав свист — короткий, глухий, тричі поспіль. Усі слуги навколо, що порались хто з відрами, хто з клунками, завмерли, а потім заквапились до воріт. Дехто підтягував зброю, хтось квапливо поставив на землю відро з водою. 

Зоряна різко обернулась і встала. Пиріжки вислизнули з її рук, корзина впала набік, розкотились яблука. Міра теж звелася на ноги, злякано ховаючись за її спідницю. 

У ворота, що лише встигли розчинитися, на повному скаку влетів кінь. Увесь у милі, спотілий, із важким подихом, він спіткнувся, ледве не впавши на коліна, та втримався. Вершник був у темному плащі, обличчя під шоломом було сіре від втоми. Його тримали в сідлі лише сила волі та потреба дістатись. Один із воїнів кинувся до нього, інший узяв коня за вуздечку, обережно спинивши його. 

— Допоможіть... — прохрипів воїн, і його схопили під руки, вже несучи до гридниці, де згодом пропав надовго. 

Час ішов, а ніхто досі не з'явився із новинами. 

Зоряна не могла більше стояти на місці. Її кроки — спершу повільні, зібрані, — ставали усе коротшими, нервовішими. Вона ходила двором, ковзаючи поглядом по обличчях слуг, намагаючись вловити хоч якийсь натяк на події, які розгортаються за стінами гридниці. Та всі мовчали. Хтось ховався в комірчині, інші вдавали зайнятість. 

Її серце вже калатало від нетерпіння. Вона точно знала: гонець прибув із княжого двору. Про це казала фібула на його плащі зі знаком сонячного вовка — герб князя Боривіта. І якщо щось трапилось — вона мусить знати. Вона не стороння, не вигнанка — а жона боярина, людина, яка має власне право. 

І вона рушила. Уперто, прямою ходою, зі стислими руками. Довгі срібні пасма розліталися за плечима, і кожен її крок луною віддавався у дерев’яній долівці ґанку. 

— Пані, туди не можна! — хтось зі слуг ще спробував зупинити її, та вона навіть не обернулася. 

Сила її рішучості могла б відчинити й залізні двері, тож дубова брама гридниці не стала на заваді. Зоряна із силою вперлася в неї обома руками, відчинила — і ступила в залу. 

 На ослоні сидів гінець — мокрий, знеможений, та вже з кухлем у руках. Його щоки трохи порозовішали, але погляд усе ще залишався похмурим. Кілька людей стояли осторонь, мовчки, з напруженими обличчями. Але головне — у центрі, біля кам’яного столу, стояв Вогнеяр. Його хода нагадувала звіра в клітці. Він пройшов кілька кроків у один бік, потім різко розвернувся — і саме в цю мить побачив її. 

Зупинився, і став мов натягнута тятива, а його груди важко здіймались. Піт виступив на скронях, а бурштинові очі метнули блискавку в її бік:

— Що ти тут забула? 

Зоряна бачила, що в його очах жевріла не лише злість. У них щось нутрувало — занепокоєння, недовіра, можливо... тривога? 

Зоряна зробила крок уперед, але її спина залишалася рівною. Вона здогадувалася, що щось сталося. І вона конче мала дізнатись що саме. 

— Що відбувається? — голос Зоряни розрізав простір гридниці. Вона стояла рівно, хоча серце билося десь аж у горлі. 

— Не твоя справа, жінко, — відказав Вогнеяр, не дивлячись на неї, ніби знову хотів замкнути її в тому куті, куди заштовхував від самого дня їхнього “шлюбу”. 

Та вона не відступила і не відвела погляду. Високо задрала підборіддя, й блиск у її очах змінився — вона вимагатиме правди. 

— Я названа донька князя Боривіта, — чітко, без тіні сумніву вимовила вона. — Якщо з ним щось трапилось, я маю право знати. Тож говори, Вогнеяре. 

У гридниці на мить запала напружена тиша, що ніби згустила повітря. Навіть гонець припинив ковтати напій, боячись видихнути. Вогнеяр мовчки дивився на неї. Його очі — темніші, ніж зазвичай — здивовано шукали в її рисах щось знайоме, щось, що могло б стримати, змусити розвернутися і піти. Але не знайшовши — просто зітхнув, і нарешті знехотя відповів. 

— Гонець привіз вісті із Зеленогір'я, — тихо почав він, повертаючись обличчям до вогнища. Вогонь трохи колихнувся, віддзеркаливши на його обличчі тінь, яка зробила риси ще суворішими. — Жахливі вісті. Княжич Сваролад… підкупив частину бояр і дружинників. Тих, кому князь довіряв більше, ніж власній руці. Вночі, поки терем спав, вони зібрались і... напали. Сваролад захопив Боривіта, тримає в темниці. А себе проголосив новим князем. 

У Зоряни на мить запаморочилося в голові. Повітря ніби випарувалось із кімнати, підлога хитнулася, й вона не витримала. Зробила крок, інстинктивно простягнувши руку до стіни, та не встигла — і похитнулася. Хтось із слуг — темноволосий хлопець у сірій свитці — підскочив до неї з дерев’яною чашею, і обережно подав. Вода була прохолодна, і Зоряна кілька разів ковтнула, намагаючись повернути собі дар мови. 

Її губи тремтіли. А потім, ще не цілком оговтавшись, вона видихнула: 

— І… що тепер?.. 

Вогнеяр нарешті обернувся до неї. В його очах горіла втомлена рішучість. 

— Тепер, — сказав він рівно, спокійно, наче віддавав бойовий наказ самому собі, — я зберу своїх воїнів, і підніму меч за Боривіта. Я піду на княжича. Ми вирвемо Боривіта з темниці. І княжич Сваролад заплатить. 

Зоряна стояла, мов закам’яніла. Її серце розривалося — між страхом, що щойно відчуло удар зради, і дивною впевненістю, що в цій боротьбі вона буде не осторонь. Вона не дозволить, аби той, кого вона звала таточком, залишився у темряві, зраджений рідним сином. І не дозволить Вогнеяру лишитися сам на сам із бурею.