◇17◇

Вогнеяр стояв на колінах, притулившись руками до спинки важкого дерев’яного стільця, мов намагався втримати рівновагу — чи розсудок. Його спина ледь тремтіла, плечі були напружені, як у звіра, загнаного в кут. Кісточки на пальцях побіліли — так міцно він стискав край стільця, аж той ледь чутно рипів під силою його хватки. З чола краплями стікав піт, змішуючись із жаром, що знову здійнявся в тілі через спогади, які роздирали душу. 

Все прийшло різко. Немов хто вирвав завісу, яку він так довго тримав щільно натягнутою між минулим і собою. Удар за ударом — картини, звуки, запахи — все змішалося в клубок, який не давав дихати. 

...Палаючий день, задушливий.

І раптом знайомий благаючий голос: 

— Колодаре! Сину! Будь ласка, не треба! 

Голос батька. Його батька — мудрого та сильного,  

Тоді... він вперше побачив страх у його очах. 

Вогнеяр здригнувся, видихнув важко, як після удару під дих. Його губи беззвучно ворухнулися, але звуку не було — лише глуха лють у грудях, що наростала, розпирала зсередини. 

І що зробив він? 

Спогад пройшовся швидкою стрічкою: скривавлені руки, залізний присмак на губах, піт і сльози, змішані на обличчі батька. Погляд — той самий, батьків, але вже сповнений не сили, а приреченого благання. 

Вогнеяр досі бачив ту мить — мов вона щойно відбулася, ніби вона була тавром, яке не здатен вирвати час. 

Його брат, Колодар, стояв посеред битого пилом двору, з обличчям кам’яним, застиглим у невблаганній рішучості. І отой останній рух — холодна, точна дуга меча — і батько впав, мов дерево, зрубане під самий корінь. 

Очі, такі знайомі, повні мудрості, сили й доброти — закрилися назавжди. Без слів, без прощання. 

Вогнеяр закляк. Він тоді ще вірив, що це якась помилка. Що Колодар зупиниться. Що брат не зрадить кров. 

Але зрадив. 

І коли він, знесилений, із пораненим серцем і рукою, втік до найближчого друга батька — надіявся на притулок, хоч крихту спокою, хоч на одне безпечне місце — йому принесли ще одну звістку. Ще одну рану, не менш криваву, ніж попередню. 

Колодар не пожалів і Велену. 

Його Велену. Його кохану, його майбутнє. Його любов, що пахла польовими квітами, сміялась, торкалась так, як торкається сама ніжність. Її очі — найрідніші, найлагідніші — згасли, бо брату було мало. 

Він тоді хотів умерти. Вийшов серед ночі з кинджалом у руці, босий, з диким поглядом. Стояв під місяцем, який немов дивився на нього, як на божевільного, а він шепотів: «Навіщо… Навіщо я ще живий?» Але навіть смерть відвернулася. Бо була ще клятва. Він узяв клинок і, розсікши шкіру на долоні, змішав свою кров із землею, на якій назавжди полягли Велена і батько. Дав обітницю, таку, що навіть небо мало почути: 

Поки не помститься — не матиме ні жони, ні дому, ні спокою.

І втік. Сховався в землях Боривіта, де ніхто не питав, хто він, якщо тільки вмів добре битися. А він вмів, і його меч став відповіддю на всі запитання, а сила — його єдиною мовою. І князь, побачивши, що може зробити Вогнеяр з одним загоном — не просто прийняв його, а оцінив. 

Спочатку — як воїна, потім як опору. 

А потім і як боярина. 

Землі, піддані, власний маєток. Все це з’явилось, бо Вогнеяр тримався. Тримав себе, свої думки, свою ненависть. Планував та малював у думках ту зустріч, яка обов’язково настане. Колодар, якого вже не цікавило, де він, який вже не шукав його. Колодар, що вбив не лише їхнього батька — а й частину його самого. 

Аж раптом — ця дівка Баженська...