◇16◇

Зоряна сиділа на кам’яній лавці під навісом, тримаючи на колінах теплий хуст, і повільно водила пальцем по вишивці, та думки були далеко звідси. 

Її турбувало вчорашнє і Вогнеяр. Його торкання, його подих, його вага на її тілі, його хрипкий голос, що залишився десь у вухах — то було реальніше за сон, але все ще не вкладалося в голові. Вона добре пам’ятала, як тримала себе у руках, коли стояла в його покоях оголеною, загорнута лише в хутро. Але що було потім... Тіло трішки боліло, та це не здавалося приниженням. Навпаки — у цьому був слід, доказ. Він не втримався. Він таки дозволив собі більше, ніж планував. 

Зоряна прекрасно розуміла, про що він думав. Він був переконаний: різкість, грубість, відторгнення — все це змусить її злякатись, розчаруватися, відступити. Він сподівався, що вона заплаче, що піде зі опущеними плечима, з пораненим самолюбством, бо його дотик був не ніжністю, а майже каральною дією. Але що ж, він не знав її до кінця. 

Його сила — от саме вона завжди й приваблювала. Та не лише сила тіла. А сила характеру, волі, рішень. І тепер, коли він думав що замкнув її у власній же пастці — вона не почула страху в собі. Лише внутрішній тріумф. Він виконав закон? Добре. Але ж зробив саме те, чого вона хотіла. 

А якщо вже на те пішло — то останнє слово було за нею. Вона вибрала момент, вона відкрила двері, вона зробила хід. А він лише — відповів. Він думав, що вона злякається і відсторониться. Та саме зараз, поки він носить свою мовчазну маску, в ньому вже живе тріщина. 

Зоряна посміхнулась ледь помітно.

Вогнеяр думає, що досі має контроль, але це — ілюзія. Він підкорив тіло. Але серце? Серце — ще воює. І вона переможе в цій битві. Вона зітре з його пам’яті кожен слід тієї його загиблої дівчини. Замінить її образ собою. Стане коханою — не випадковістю, не жертвою обставин, а вибором. 

Вона підняла голову, спіймала погляд одного з воїнів. Той швидко відвів очі й вдав, що поправляє ремінь. А Зоряна вже не почувалася приниженою. Вона — не річ, не полонянка, не "нагорода". Вона — та, хто йде до свого. 

І більше ніхто не зламає її, якщо не зміг навіть Вогнеяр. 

Раптом її погляд перейшов на сірого коня, який неспокійно перебираючи копитами стояв неподалік. Важке сідло трохи з’їхало набік, і конюх, невисокий кремезний чолов’яга у полотняній сорочці, саме поправляв попругу.

Кінь був гарний — високий, м’язистий, із блискучою гривою, що спадала на лоб широкими хвилями. Його темні очі дивилися живо, насторожено, але не лякливо. І Зоряна, не думаючи, рушила вперед. 

Вона завжди любила коней. Ще з тих безтурботних днів у княжому домі, коли її почали вчити їздити верхи. Ці тварини були особливими — не тільки сильними, а й гордими, розумними, з характером. Вона відчувала це серцем. 

— Він не надто дикий? — запитала вона, наблизившись до конюха. 

Чоловік підвів голову, трохи здивувався, швидко вклонився. 

— Ні, пані... слухняний. Тільки не всім дається, бо трохи лякливий, — трохи зніяковіло додав він, витираючи піт із чола. 

— А мені дасться, — спокійно відповіла вона, злегка усміхнувшись. — Дозволиш проїхатися? 

Конюх здригнувся, одразу випростався, і кивнув так, ніби йому наказав сам князь. 

— Авжеж, пані, з превеликою честю. Дозвольте, допоможу. 

Він обійшов коня, взяв повід міцно, але лагідно, потім опустився трохи навприсядки, складаючи руки чашею біля себе. 

— Ставайте, будь ласка. Тут зручно, ступите ногою — і я підсаджу. 

Зоряна кивнула, підхопила довгу спідницю, обережно поклала одну руку на холку коня, іншу — на плече конюха, і впевнено, легко, як та, що не вперше сідає в сідло, поставила ногу в складені руки. 

Конюх щось її запитав, але слова його потонули в несподіваному пронизливому плачі, що розійшовся по всьому подвір’ю. Зоряна опустила ногу з підставлених долонь, розгублено озирнулася. В самому центрі двору, просто в пилюці, сиділа маленька дівчинка — років чотирьох, не більше. Її світлі кучері були скуйовджені, обличчя в сльозах, губи тремтіли. Вона ридала, закриваючи обличчя рученятами, і, здається, щосили намагалася відбитися від якогось... гусака, що агресивно клацав дзьобом і намагався схопити її за поділ. 

— Що ж це таке, — тихо мовила Зоряна, миттю зістрибнувши на землю. 

Вона підбігла, розмахнулася й легенько, але рішуче відштовхнула нахабного птаха ногою. Той сердито загоготів і відступив. Дівчинка одразу згорнулась калачиком, схлипуючи, тремтячи, як горобеня, що випало з гнізда. 

— Тшш... тихо, тихо, маленька, — прошепотіла Зоряна, схилившись і взявши її на руки. 

Дитина була легенька, замурзана, одягнена в потерту, просту сукенку. Та попри це — справжня красуня. Золотаві кучері злиплися від сліз, щічки палахкотіли, пухкі губки тремтіли від образи, а величезні голубі очі ще залишалися вологими, але вже дивилися на Зоряну з розгубленою довірою. 

— Все добре, я тут, він тебе більше не зачепить, — лагідно сказала вона, притискаючи дитину до себе. 

Дівчинка притулилася щокою до її плеча, ще кілька разів хлипнула, і затихла. Зоряна тихо повела її до коня. 

— Хочеш покататися? Це добрий кінь, він не вкусить і не штовхне. Подивись, які в нього вушка, бачиш? І грива — як у казкового  звіра. 

Дитя кивнуло. Конюх, хоч і трохи збентежений, мовчки підійшов, знову підставив руки. Зоряна, зручно вмостивши дівчинку на стегні, обережно сіла в сідло, посадивши дитину перед собою. Її руки міцно, але ніжно обхопили маленьке тільце. 

Кінь ступав плавно, неквапливо, і вони повільно рушили колом по подвір’ю. Зоряна говорила щось про шовковисту гриву, лагідні очі коня, а дівчинка вже сміялась, тихо, але щиро, забуваючи про гусака, сльози й образу. 

І саме в ту мить, коли дитина розсміялася найбільш дзвінко, Зоряна відчула погляд. Вона підвела очі — і завмерла. 

На сходах гридниці стояв Вогнеяр. Він не кликав, не рухався, просто дивився. Його погляд був тяжкий і уважний, але не гнівний. У ньому жевріла якась тиха недовіра, але й щось іще — щось, чого вона не змогла б назвати одразу. Може, здивування. Може, спогад. 

Він зробив крок уперед, ніби хотів підійти ближче, сказати щось. Але Зоряна швидко опустила очі, вдаючи, що не побачила. Її серце в грудях почастішало. 

Коли вона знову глянула туди — його вже не було.