◇15◇

Двері відчинилися без скрипу, але Вогнеяр усе одно почув. Він стояв у глибині кімнати, поклавши на стіл короткий меч, щойно витертий шкіряною ганчіркою. Поряд, на лаві, лежали темна сорочка, яку він тільки встиг зняти. 

Він ще її не побачив, але відчув. Різко обернувся, поки його рука все ще тримала руків’я меча. В очах — спочатку здивування, а тоді щось зовсім інше: роздратування, змішане з утомою, з тією втомою від жінки, яка, здавалося, ніяк не хотіла зрозуміти очевидного, яку ніяк не вдавалося відштовхнути. 

— Ти знову тут? — спитав низько. Його брови зійшлися, голос звучав різко. — Я ж казав, без вистав. — він окинув роздратованим поглядом її фігуру, яка стояла в хутрі, наче чекала на вирок. — Я не люблю, коли люди не розуміють простих слів, та намагаються дешево привернути мою увагу. 

Він ще не підійшов, не рушив з місця, але його постать — велика, потужна, — вже тиснула на простір між ними. Свічки кидали тіні на його спину, на плечі, і від цього він здавався ще більшим, ще загрозливішим. 

Бурштинові очі, в яких тлів жар, вже дивилися прямо на неї. Без тепла, без ласки, з осудом. 

— Ти не чула мене? — спитав ще раз.

Зоряна мовчки стояла рівно. 

А потім, красуня повільно ступила вперед, і з кожним кроком, немов знімала з себе не лише хутро, а й усі коливання, сумніви, тінь тієї дівчини, якою була ще вчора. 

Її пальці стиснули краї накидки, й на один подих стало страшно — та не від чоловіка перед нею, а від самої себе, від того, що вона робить. Але вона скинула хутро мовчки, і тканина хутра з легким шурхотом зісковзнула з її плечей, оголивши тіло — бліде, струнке, мов вилите з місячного сяйва. Вогонь свічок лизнув її шкіру, дав тіні прогулятися по вигинах тіла.

Вона не відступала ні на крок.

Вогнеяр сіпнувся, ніби хтось вдарив його.

 Його щелепа стислась, губи зійшлися у вузьку, жорстку лінію. 

Він відкрив рота, але Зоряна не дала йому часу. Вона випросталася, плечі стали рівні, як у жінки, що не просить, а вимагає. 

— Я не знаю, що там було у тебе в житті, Вогнеяре, — її голос не тремтів, хоча подих рвався з грудей важко. — І чому ти так люто злишся на мене. Можеш зневажати, можеш мовчати, але я вже тут. Я твоя жона. І це вже не зміниш. 

Він стояв мовчки, напружено, його руки мимоволі стиснулись у кулаки.

— Тож слухай, — продовжила вона, підходячи ще ближче, і її голос став глухішим, повнішим від емоцій, — хочеш ти того чи ні, та я тут. І закон — твій, наш, усіх — каже: ти маєш зробити мене своєю. Тож вибір у тебе простий, воїне. Якщо вже так хочеш позбутись мене — вбий, тут і зараз. У тебе є сила, є меч, є воля. І тоді, так, буде кінець. Але якщо не можеш — тоді володій мною. Бо це не прохання, це те, що мусить бути. 

Після цих слів вона мовчки стояла перед ним, дихання було частим від напруги. Її груди підіймались, очі блищали, повні виклику. Вона дивилася прямо в його обличчя, не відводячи погляду, не ховаючись за жіночою сором’язливістю. Вона більше не була ні дитиною, ні жертвою. Вона була жоною, його, тут і зараз. І вона вже зробила свій вибір.

Вогнеяр мовчки дивився на неї, ніби оцінюючи, чи дійсно вона усвідомлює, що сказала. У його бурштинових очах, які зазвичай були непроникні, блиснуло щось дикувате — не роздратування, не пристрасть, а щось глибше, майже первісне. Він зробив крок, другий — і опинився зовсім близько. Простяг руку, повільно взяв її за волосся і потягнув назад так, що її обличчя піднялося й опинилося навпроти його. 

Його подих був гарячим, він торкався уздовж її щоки, поки він дивився їй просто у вічі. 

— Ти хоч розумієш, на що ти йдеш? — спитав хрипко, тихо, так, що її шкірою пробігли мурахи. 

Вона не кліпнула, не відвела очей. Її голос був зухвалим і гордим: 

— Так. Розумію. 

Він на мить затиснув щелепу, мов стримуючи себе, а тоді, відпускаючи останній бар’єр, прошепотів: 

— Ну що ж, хай буде по-твоєму... "жоно". 

Його губи вп'ялися у її вуста, не лагідно — жорстко, з тією пристрастю, яка накочувала, як лавина. Поцілунок спалахнув раптово, обпалюючи, позбавлений ніжності — тільки голод, тільки відповідь на її виклик. Вона здригнулася, не від страху — від вибуху емоцій. Спершу тіло інстинктивно хотіло вирватися, але вже за мить її руки лягли йому на груди, вона відчула, як під шкірою напружені м’язи відповідають її дотику. 

Він не відриваючись від її губ, потягнув її за волосся ще сильніше, змусивши нахилити голову назад, а другою рукою притягнув ближче, так, що вона відчула все його тіло — тверде, гаряче, готове. Її спина вигнулась, серце стукало в грудях так, ніби хотіло вибити ребра зсередини. 

Зоряна втратила контроль над часом, по-дівочому захопившись поцілунком. Вогнеяр розвернув її, швидко, різко, і поклав долонями на край масивного дерев’яного столу. Її груди торкнулись прохолодної поверхні, а його подих — її вуха. 

— Ти така спокуслива зараз... — прошепотів він, притискаючись, і його слова звучали, як загроза, як виклик. 

Її тіло на мить стиснулось — від напруги, від болю, від новизни відчуттів, і вона зробила спробу відсунутись, — та він не зупинився. Її пальці стискали край столу, а потім — розслабились. Дихання стало нерівним, по всьому тілу розливалося те саме дивне тепло, яке вона раніше лише уявляла. Болі вже не було — тільки полум’я, що огортало зсередини. 

Він ліг на неї всім тілом, пригорнув, втиснувшись грудьми в її спину. Її шкіра була гаряча, а його — волога. На мить він схилився до її шиї, нахилив голову, доторкнувся лобом до ніжної шкіри під вухом — і затримався там. Її волосся, збите, липло до щоки. А дихання — обох — було важким, хрипким, рваним. 

Він не сказав нічого — просто відірвався від неї різко. Підійшов до лавки, взяв хутряну накидку і, мовчки, накинув їй на плечі. 

— Що ж "жоно", вертайся в свою опочивальню, тобі більше тут нічого робити. 

Вона обернулася до нього розгублено, губи здригнулись: 

— Але... 

— Ти ж хотіла, щоб я виконав закон, — перебив він її, вже не дивлячись. — Я його виконав. Більшого я не обіцяв.