◇14◇

Біль у тілі — то було дрібницею, порівняно з тим, що вона відчувала глибоко всередині, у серці. Її не покидала гірка думка: хіба вона була винна в тому, що Сваролад переслідує її?

 Хіба вона завинила перед Вогнеяром? Хіба не зрозуміло, що її вибір — не примха, не забаганка, а спроба вирватися з отруйного кола, в якому не чули її "ні", не бачили, а лише намагались мати? 

Вона згадала, як Вогнеяр дивився на неї, коли виставляв із кімнати, коли з жорстокістю наказав прив'язати до стовпа. То що, вона заслуговувала такого? Заслуговувала болю, холоду і приниження тільки тому, що не хоче бути річчю в руках Сваролада? 

А ще — Нилька. Чи тільки вона бачить, що з цією дівчиною щось не те? Що вона ходить на межі між хитрістю й божевіллям? Чи тільки вона помічає її хворобливу ненормальність? 

Те що вона розповіла...Хто зна, звідки вона це знає, але Зоряна відчувала, що це правда. Невже кохану Вогнеяра вбили, а його вигнали із рідного дому?

А ще, його клятва на крові...Це пояснювало його ненависть до Зоряни і вимушеного шлюбу із нею. Але не пояснювало жорстокість. 

Дівчина притиснула долоні до скронь, втягнула повітря повільно, глибоко, намагаючись впоратися з тією сумішшю гніву, болю, образи, що крутилася в грудях. Вона не хотіла ненавидіти. Не хотіла опускатися до рівня тих, хто принижує, змушує, змушує боятись. Але й терпіти вона більше не збиралась. 

 Це ще не кінець. Ще не час опускати очі. Її історія ще не закінчилась, і останнє слово буде за нею. 

Зоряна випросталась, підвелась, розгладивши руками тканину на стегнах. Вітерець із прочиненого вікна ворухнув пасмо її срібного волосся. Вона підійшла до дзеркала, подивилась у нього довго — в свої очі. Вони не були заляканими. 

Зоряна підвелась, зняла просту, щільну сукню, що слугувала вдень. Важка тканина зісковзнула з її плечей, м’яко впала до ніг. У кімнаті стало прохолодно, але вона не квапилась одягтися. Стояла біля ліжка мовчки, обійнявши себе руками за талію. Вона ніби питала себе — чи готова вона піти до кінця? 

Її руки повільно ковзнули вздовж спокусливих форм — чи достатньо було цього? Мабуть, ні. Але в неї ще була впертість. 

Вона відчинила скриню, що стояла при стіні, витягла звідти довгу накидку зі світлого хутра, м’якого, з легким запахом лаванди. Загорнулась у неї, прямо на голе тіло — щільно, немовби ховаючись, але водночас без сорому. Стояла ще якусь хвилину біля дверей, стискаючи краї накидки на грудях, зосереджено дихаючи. А потім — мов стискаючи в кулаці останні сили — відчинила двері і ступила в коридор.