◇13◇

Зоряна стояла біля стовпа, наче приросла до нього тілом. 

Глибока ніч давно сповзла на подвір’я, розчинивши в темряві фігури варти. Її руки були міцно прив’язані, мотузки в’їдалися в зап’ястя, стискаючи шкіру, що вже пекла.

Ноги давно втратили силу тримати тіло. Вона переступала з однієї на іншу, спершу повільно, сподіваючись хоч якось зменшити втому. Але з часом навіть це стало неможливим. Коліна тремтіли, литки зводило судомами, ступні затерпли.

Вона мовчала, і перші кілька годин тихо плакала, беззвучно, так, щоб ніхто не почув. Сльози котилися по щоках і зникали на підборідді.

Час тягнувся повільно, наче знущався з неї. Ніхто не підходив. Ніхто не питав, чи жива. Лише інколи десь у темряві грюкали двері або рипів дерев’яний настил, і вона здригалася, та то було не до неї. 

Коли стало зовсім погано, коли тіло почало зраджувати остаточно, вона відчула, як м’язи рук вже не тримають вагу. Коліна підкосились, голова похилилась на груди, і вона просто повисла, притиснувшись щокою до грубого стовпа. 

Сльози вже не текли. В очах була пустка, без думок, без образ, без гніву. Лише холод і тупий біль у всьому тілі, який уже нічим не витіснити. Вона не знала, котра година, хоча бачила, що вже повільно світало.

Зоряна просто стояла. І чекала. Хоча навіть не знала — чого.

І тут, серед глухої тиші, коли світ ще тільки починав сіріти, і у повітрі з’явилась волога роса і прохолода світанку, Зоряна почула, як щось порушило застиглу порожнечу двору. Тупіт босих ніг — що йшли по дерев’яному настилу, все ближче, ближче…

Сили навіть підвести голову не було. Повіки налипали на очі, шкіра на обличчі пекла від солі сліз. Але в тій напівтемряві вона таки змусила себе розплющити очі й спробувати зрозуміти, хто це.

Туманна постать з'явилася майже впритул — і Зоряна з запізненням упізнала у світлі світанкового туману знайоме обличчя. Губи її тремтіли, горло було затиснуте так, що слова виходили уривчасті, слабкі:

— Що… ти… тут… робиш?..

Нилька. Її обличчя здалось зміненим, ніби освітленим якимось хворобливим внутрішнім світлом. Очі рухались занадто швидко, а щоки палахкотіли нездоровим рум’янцем. Вона дивилася на Зоряну з виразом, у якому було щось і від захвату, і від глузування, і від темного, тваринного задоволення.

— Пан Вогнеяр покарав брехливу жону, — промовила вона тихо, але тим особливим тоном голосу, який буває у людей, що дуже чекали цього моменту. — Так тобі й треба. А Нилька, — вона поклала руку на груди, — чиста дівка. Я б ніколи не зрадила такого чоловіка, як мій пан.

Вона переступила ближче, нахилилась, вдивляючись у спотворене виснаженням і холодом обличчя Зоряни, і раптом змовкла. Її погляд став ще гострішим, колючим. А тоді додала:
— Ти думаєш, він тебе покохає? Дурна княжа панна… Він тебе ненавидить.

Зоряна здригнулась, але Нилька вже заговорила швидше, мовби боялась, що втратить нитку, з якої ткала своє задоволення.

— Він з’явився тут не просто так. Пан Вогнеяр мав проблеми… у тому місці де жив раніше, і його вигнали. У нього були вороги. І він не мав наміру мати жону, особливо таку, як ти. Бо… — вона вичікувала паузу, насолоджуючись тим, як Зоряна наче захлиналась повітрям від кожного її слова, — у нього була інша. Він кохав її, страшно кохав. Більше за все на світі. Він би і в пекло за нею пішов, але її вбили. А його позбавили рідного дому.

Зоряна заплющила очі, намагаючись відгородитись, але Нильчин голос в’їдався у вуха, немов дзижчання ос.

— І він дав клятву, на крові, що не одружиться, поки не помститься. А ти, і князівська забаганка, змусили його порушити її.

Ноги Зоряни знову підкошувалися. Вона відчула, як мотузки впиваються ще глибше — тіло вже не трималося само.

— Пан Вогнеяр злий на тебе, дуже. Тепер розумієш? Тобі не місце тут. Не з ним.

На мить усе змовкло. Потім, різко і демонстративно, Нилька плюнула просто біля її ніг. У цьому жесті було стільки огиди, стільки насолоди помстою, що Зоряна навіть не змогла зреагувати.

— Прив’язали тебе, як невільницю. І так тобі й треба, — майже зашепотіла Нилька, ніби це була найсолодша її пісня. А потім, не зупиняючись, почала насвистувати щось під ніс і пішла, хитаючи стегнами, немов переможниця.

Зоряна залишилась одна, аж доки хтось із невільників не розв'язав її, та напівпритомну поніс до світлиці.