◇12◇

Вона тримала той клаптик паперу в пальцях, ніби він палив шкіру. Записка була короткою, але за нею стояла небезпечна тінь. Тінь Сваролада. 

Зоряна не пам’ятала, як дісталась до світлиці. Її ноги самі несли її вузькими переходами, повз невільниць, що схиляли голови, повз замкових, які мовчки розступались перед нею. Вона не дивилась ні на кого. Йшла, мов у сні, ховаючи аркуш у рукаві, ніби якийсь страшний гріх, і тримаючи спину рівно, хоч усередині все зчорніло. 

Зачинивши за собою двері, вона спершу сперлась спиною об стіну — постояла так, слухаючи, як її подих виривається з грудей короткими ривками. Потім підійшла до ослона і  сіла повільно. 

Неймовірно, але навіть тут, на відстані від княжого двору, Сваролад усе ще сягав її своїми довгими руками, та посіпаками, що могли проникнути в дім Вогнеяра непоміченими. Її аж вивернуло від цього. Ця нав'язливість, це збочене почуття власності, цей хижий тон — усе те, що вона так ретельно хотіла залишити позаду, наче брудну білизну. 

Зоряна провела пальцями по лобі. Вона згадала той день, коли врятувала князя. Як заходила до зали й бачила келих у його руці, а її тіло, ще до того, як вона встигла подумати, кинулося вперед, вибиваючи кубок із пальців Боривіта. А потім — цей погляд Сваролада. Він одразу зрозумів, що вона щось чула. 

Власний розум та інстинкт самозбереження змусили тоді її брехати. Вона не могла сказати князеві правду. Боривіт ніколи б не повірив, що його єдиний син здатен на таку підлість, а якби й повірив — Зоряна не була впевнена, що залишилась би живою. Сваролад тоді викликав її до себе, і з кожним питанням його очі ставали все темнішими, все гарячішими. Але вона не зламалась. Вистояла. І тепер… тепер він шле їй ці послання. Сповнені натяків, волі до влади, і проклятої хтивості, яку вона відчувала ще тоді, коли жила у княжому теремі. 

А тепер він хоче вбити Вогнеяра. Вона пригадала той момент, коли Сваролад зціпив зуби й шепотів їй: «Я виштовхаю його з цієї землі, або покладу його тіло до рову. Він чужак». 

Її пальці стиснулись у кулак. Вона не дозволить йому зруйнувати те, що вона виборола. Навіть якщо Вогнеяр і досі тримає її осторонь, навіть якщо він холодний та жорстокий, вона мала шанс на інше життя. І Сваролад не матиме влади над ним. Не матиме.


Двері з гуркотом вдарились об стіну. Від лютого удару вони ледь не злетіли з петель. Зоряна здригнулась, притиснувши до себе шалик, яким щойно витирала заплакані очі. На порозі стояв Вогнеяр. Його лице — кам’яне, зіщулене в сувору маску, а в очах — лід і злість. Нічого доброго. 

— Що це? — він нахилив голову і мовив тихо, але в цьому голосі було щось таке, що в Зоряни все похололо.

Зоряна зблідла: у його руці був знайомий клаптик паперу, той самий. Невже вона була такою необачною, що загубила його десь у коридорі? Але як він опинився у Вогнеяра? 

Кров вдарила в скроні. Вона не встигла й слова мовити, як з-за його спини висунулась голова, і почулося противне хихотіння. 

Нилька. Усміхнена, самозадоволена. Її очі світились торжеством та насолодою від дешевої помсти. Вона нервово облизувала губи, передчуваючи як її улюблений хазяїн, пан Вогнеяр, карає ненависну білявку. 

Отже, це Нилька знайшла записку, та підставила її  перед Вогнеяром! 

— Це не я… — хрипко вирвалось у Зоряни. — Це… я загубила… але я не… 

— Зрозуміло, — перебив Вогнеяр глухо, без емоцій. Він глянув на неї, наче на чужу, — Як ти сміла? 

Зоряна зойкнула, кинулась до нього: 

— Послухай! Ти не розумієш! Він… Сваролад, це його! Це… 

— Мовчи, — повторив тихіше. — Ти моя жона, а він тебе називає коханою, пише отаке… — він розвернув клаптик, де чорнилами були виведені ті мерзотні, хтиві слова. 

— Це була пастка, — Зоряна схлипнула, не в силах триматися. — Він переслідує мене… з першого дня… ще з терема… 

— Досить! — Він підняв руку. 

Двійко вартових уже стояли в коридорі. З-за них виступив десятник. Вогнеяр не дивився на Зоряну — лише стиснув клаптик в кулак і мовив: 

— Заберіть її до стовпа! Сидітиме прив'язана усю ніч, їжі та води не давати! Може тоді, зможе пояснити, що це за гидота на папері.

— Що?.. — вона оторопіла, а потім закричала, коли її схопили за руки. — Вогнеяре! Ні! Послухай! Будь ласка! Це підступ! Це… 

Нилька стояла обабіч дверей, мружачи очі, як від задоволення. Її губи тремтіли від стримуваного сміху, а пальці теребили фартушок, мов щойно їй подарували найдорожчу іграшку. 

— Вона не панночка, — додала вона тихо, щоб ніхто не чув. — Вона — брехлива повія. 

Зоряна пручалась, сльози текли самі. Її вели через двір, де вже стояв той самий стовп. Стовп для покарань невільників, кріпосних, злодіїв, зрадників. 

Вогнеяр ішов позаду. Жодного слова більше: ні жалю, ні пояснень. Лише мовчазний присуд. 

Її руки грубо прикріпили  мотузками до дерев’яної поверхні. Міцними вузлами, які не розв’яжеш. 

— Прошу… — прошепотіла вона. — Прошу… не треба… 

Але він уже розвертався. Йшов звідси. Здавалося, що все, що вона ще могла зробити — згоріло у тому клаптику паперу. 

Позаду почувся тихий гомін. Хтось спостерігав із вікна. Хтось вийшов на ґанок. Всі дивились. 

І лише одна Нилька, зупинившись біля стіни, хрипко, вкрадливо захихотіла. Як змія.