◇11◇

Ранок приніс із собою нове самоприниження у думках.

Бажаючи відволіктися, вона накинула легкий, полотняний плащ і, уникаючи зустрічі із прислугою, вийшла на двір.

Сад, що простягався за гридницею, зустрів її густим запахом липи і трав, у яких ще світилися дрібні краплини роси. 

Вона йшла вузькою стежкою між кущами, які хтось акуратно підстриг, хоча й без витребеньок. Тут не було ані фонтанів, ані квітників, які вона пам’ятала з княжого двору, лише дикі троянди, м’ята, та густі кущі агрусу, що тулились до дерев’яного тину. Але це було місце для роздумів — і саме це їй було потрібно.

Вона відчувала себе не стільки приниженою, скільки глибоко знехтуваною. Вогнеяр не просто відкинув її… він виставив її, мов щось непотрібне, мов жебрачку, що переплутала двері.

Це ж треба — десять років. Десять! Відтоді, коли вона малою дивилась, як він вправно орудує мечем у дворі, як мовчки проходить повз. Вона пам’ятала, як тремтіли її руки, коли він випадково подивився у її бік. Як серце стискалося щоразу, коли він проходив повз неї. А він був високим, мов скеля, мовчазним, холодним — і саме тому таким привабливим.

І ось тепер, коли вона виросла, коли стала тією, кого бажали і бояри, і дружинники, він не просто не захотів її — він вигнав. З погордою, з якоюсь дикою нетерпимістю в очах. Що вона зробила? Хіба не мала права? Хіба не стала його жоною з волі князя? Хіба не прийшла до нього з відкритим серцем, не для забави, а з надією на щось справжнє? А він… навіть не намагався зрозуміти.

Рука її стисла край плаща сильніше, ніж хотіла. Вона зупинилась, вдихнула глибше — свіже повітря трохи заспокоювало, але всередині ще палало. Образа, що він не побачив у ній жінки. Біль, що всі її сподівання розсипалися в одну мить. І таке гірке, майже дитяче відчуття, що її не просто не полюбили — її вважали негідною.

Зоряна присіла на кам’яну лавку, що стояла під старою яблунею, глянула вгору — між гіллям пробивалось сонячне світло. Вона ковтнула повітря, затисла губи. Не плакати. Він того не вартий. І все ж — скільки разів вона малювала в уяві їх першу шлюбну ніч? Скільки разів уявляла, як він бере її за руку, як ніжно торкається до щоки, як каже щось на вухо… а натомість — холод, крижаний погляд і двері, що грюкнули перед нею.

Її самолюбство було поранене так глибоко, що навіть ті слова князя перед від’їздом не змогли стати розрадою. І не річ у тім, що вона хотіла лише пристрасті. Вона хотіла довести — собі, йому, цілому світові — що вона варта того, кого обрала серцем. А він… ніби розтоптав її гідність під чоботом.

Та зупинитися вона не могла. Вогнеяр ще побачить, ким вона є. Побачить і пожалкує, що не розгледів одразу.

Зоряна саме піднялася з лавки, коли її погляд зачепився за кілька кущів лілей, що тулилися у самому кутку саду, біля дерев’яної огорожі. Вона наблизилась ближче, обережно ступаючи поміж вологих трав, і нахилилась до квітів. Лілей було чимало — білі, кремові, кілька рожевих із золотистими серцевинами. Але те, що вона побачила, змусило її нахмуритися.

Пелюстки кількох лілей мали опущені краї, на деяких лежали бурі плями, мов крихітні рани. Листя також не тішило око — подекуди згорнуте, з пожовклими кінчиками, а біля основи кущів землю покривало якесь тонке зеленувате напилення, схоже на мох або гниль. Схоже, рослини надмірно поливали, не розпушували ґрунт, а ще й не встигали знімати зів’яле. В очах Зоряни це виглядало як недбальство. Її серце стислося — ці рослини були гордістю будь-якого саду, а тут вони ніби самотньо в’янули, забуті всіма.

Тепер вона не могла пройти повз, зробити вигляд, що не помітила. Тому обернулася до стежки, якою прийшла, й помітила невисоку дівчину в простій сукні, що саме йшла з кошиком яблук у руках.

— Ти, дівчино, — кликнула її м’яким, але твердим голосом, — підійди, будь ласка.

Невільниця зупинилася, злегка вклонилася й підійшла ближче, уважно дивлячись на панну.

— Попроси когось із замкових принести мені садові ножиці, лопатку, і якщо є — кошик для сухого листя. І води теж, не холодної, і не з криниці. І ще трохи золи, якщо знайдеться. Ти знаєш, де це все взяти?

— Так, пані, — дівчина закивала, — зараз принесу.

Коли вона зникла за рогом, Зоряна опустилась навколішки біля першого кущика. Вона обережно провела пальцями по вогкому листю, доторкнулася до коріння. Ґрунт був щільний, не розпушений, а значить — волога застоювалася і душила коріння. Квіти не мали достатньо повітря, і починали гнити. Крім того, ніхто не знімав відцвілі суцвіття — ті тягнули на себе поживу, виснажували рослину. Видно, що людина, яка мала за цим доглядати, або зовсім не зналася на лілеях, або робила все абияк.

Зоряна провела долонею по рукаву плаща, витерши руки, й почала збирати зів’яле листя, обережно обриваючи його від основи. Вона не поспішала. Робила все повільно, зосереджено, не відволікаючись на думки. Звикла, що рослини потребують спокою, лагідності, уваги — так само, як і люди. Особливо ті, кому болить.

Сонце піднімалося все вище, жарило потилицю, але вона не зупинялася. Її руки були в землі, волосся злиплося на скронях, на щоках з’явилися червоні плями від спеки. Але всередині було спокійно. Вперше за останні дні.

І все ж — десь на самому краєчку думок — жевріло очікування. Що він вийде, що побачить її тут, серед квітів. І, може, хоча б здивовано зупиниться. Або підійде, скаже щось. Але Вогнеяра не було. І, схоже, не мало бути.


Зоряна якраз обережно притискала землю навколо щойно пересадженого лілейного кущика, коли за спиною почувся чи то скрип, чи то тихенький шурхіт. Вона повільно підняла голову, стряхнула із чола пасмо волосся, що сповзло під час роботи, і озирнулась.

На краю садової стежки, ніби виріс із землі, стояв хлопчина — худющий, замурзаний, з великими, розгубленими очима. У нього тремтіли пальці, і він без упину низько кланявся, шепочучи якісь слова, що не одразу можна було розібрати. Він глянув на Зоряну, ніби боявся її, і водночас — наче щось вбачав у ній.

— Це… для вас, — пробурмотів хлопчина, витягнувши з рукава засмальцьований, кілька разів складений клаптик паперу.

Зоряна на мить застигла, поглядаючи то на нього, то на папір. Серце її тривожно стиснулось — щось у цій дивній появі було неправильним. Вона простягнула руку, і лише-но взяла папірець, як хлопчина різко рвонув з місця й побіг назад, ледь не перечепившись об корінь дерева. За мить його вже й слід простив — наче був примарою.

Зоряна зніяковіло озирнулася довкола. Її руки, щойно втомлені, тепер тремтіли. Папір був пошарпаний, кутики м’яко закруглені від численних доторків. Вона неквапно розгорнула його, внутрішньо вже готуючись до чогось тривожного.

Усередині — нерівні рядки, написані поспіхом, але впізнаваним почерком. Кожна літера мовби горіла. Зоряна читала, а обличчя її ставало все блідішим:

"Моя спокуслива Зорянко! Як же я скучив за тобою! Вночі замість спати уявляю твоє ароматне волосся і стрункі ноги. Хочу тебе так, що щелепу зводить! Сподіваюсь ти мене ще не забула. Твій коханий названий "братик" Сваролад."


Її пальці стиснулись на краях паперу так сильно, що він зіжмакався. У грудях стало важко дихати, як після удару. Кров шуміла в скронях, а серце калатало, мовби намагалося вирватись з клітки. Вона зробила крок назад, наштовхнулась на відро з водою й ледь не перечепилася.

Він знайшов її. І він досі стежить.