◇10◇

Зоряна знову і знову розверталась і починала ходити туди-сюди.

З кожним кроком образа наростала. Учорашні слова Вогнеяра не йшли з голови. «Ти — моя власність. Я твій новий хазяїн. І будь-яка помилка...» — вона знала, що не забуде цього ніколи. 

То так він бачить її? Як річ? Як частину господарства, поряд із возом, мечем і псом, що гавкає на перехожих? Не жінку, не союзницю, не супутницю, яку обрав би серцем — а майно, що йому нав'язали? 

Її мрія, та, яка народилася ще тоді, коли вона була дитиною й потай милувалася кремезною постаттю чоловіка з бурштиновими очима, тепер ламалася. І тріщала з гуркотом. Вогнеяр більше не здавався їй туманною загадкою, героєм із пісні. Він був справжній, реальний — і від цього став страшним. Справжній Вогнеяр не зустрічав вранці обіймами. Не питав, чи змерзла вона. Не торкався ніжно. Ні. Він лише наказував. І він не соромився сказати, що вона — його власність. 

Зоряна зупинилася. 
Ні! Вона не сидітиме тут, і не чекатиме його благосклонності. 

Вона розчісала своє сріблясто-біле, густе волосся. Коли волосся стало шовковим на дотик, вона нахилилася до скрині, витягла маленьку різьблену пляшечку з ароматною олією. Запах був особливий — пряний, із легким відтінком дикої груші. Зоряна втерла кілька крапель у волосся, потім мазнула олією зап’ястки, за вуха, ямочку між ключицями.

А тоді — вдяглася, але замість сукні вона обрала нічну сорочку. Тонку, з батисту, напівпрозору, з вузькими вишитими мереживами на подолі й рукавах, яка спадала з одного плеча.У тій сорочці вона почувалася не просто гарною — знала, що її тіло говорить мовою, яку не можливо проігнорувати. Мовою спокуси. 

Її хотіли усі чоловіки. І Вогнеяр не виключення, він теж чоловік, і він захоче її. 

Вже скоро Зоряна йшла коридором босоніж. Довге біле волосся спадало на плечі, час від часу торкаючись оголеного плеча й спини. Всередині — сміливість, що межувала з відчаєм, і щемка надія, яку вона вже не могла стримувати. 

Коли вона підійшла до дверей його покою, на мить завмерла, прислухаючись. За товстими дерев’яними дошками було тихо. Вона поклала долоню на кільце, натиснула, двері прочинились без опору. Всередині було тепло. М’яке світло від десятка свічок відбивалося на дерев’яних стінах. У центрі кімнати, у глибокому різьбленому кріслі, напівобернений до вогню, сидів Вогнеяр. Його голова була трохи відкинута назад, очі — прикриті, на обличчі — спокій звіра, що не спить, а вичікує. 

Вона зробила кілька кроків. Досить обережно, щоб не видати тремтіння у колінах, і впевнено, щоб не здатися розгубленою. Йому не треба було дивитись — він одразу відчув її присутність. Очі повільно розплющились. На мить у погляді спалахнув подив, ледь помітне здивування, що одразу перетворилось на щось набагато суворіше. Він випростався, звів брови, губи стиснулись. 

— Що ти тут робиш?

Вона не відповіла. Посміхнулась йому легенько, як це робили старші жінки в теремі, коли хотіли причарувати — м’яко, з довірою, але з ледь помітною іскрою виклику. Підійшла ще ближче. Обійшла стіл, на якому залишилась недоторкана таця з вечерею. Вона знала, що наближення викликає в ньому спротив, але не зупинялась. Рухалась плавно, без різкості, наче несе в собі щось святе. 

Вогнеяр не відвів очей, погляд його був колючий, майже жорсткий, але вона вже опинилась поряд. Вона торкнулась його плеча, а тоді, з посмішкою, повільно опустилась до нього на коліна. Її руки обережно лягли на його плечі. Пальці пройшлися по грубій тканині сорочки. Вона відчула його напруження, наче кожен м'яз під її дотиком кричав “ні”. 

Він миттєво скинув її руки різким рухом. Його обличчя стало жорстким. 

— Що ти собі дозволяєш? — прошипів він, — Що ти тут забула, жоно? 

Зоряна, злегка схиливши голову, знову всміхнулася, цього разу трохи нахабніше. Її голос був м’який, майже шепіт. 

— Я твоя дружина. А це означає… що ти маєш зробити мене своєю. Виконати свій обов’язок. 

Вона зволожила губи, злегка прикусила нижню, знаючи, як спокусливо виглядає з боку. Вогнеяр мовчав рівно стільки, щоб вона встигла повірити, ніби він вагається. 

А тоді раптово, з єдиним рухом, він підхопив її і поставив на підлогу, не надто ніжно. Його тіло опинилось поруч, близько, майже впритул, і вона на мить відчула, наскільки він сильний. 

— Послухай мене уважно, — його голос став нижчим. — Більше ніколи не влаштовуй мені таких вистав. Ніколи. Я не хочу бачити подібного знову. Не смій зневажати сама себе й мене цими дитячими витівками. 

Він нахилився ближче, його подих торкнувся її обличчя, але в ньому не було ані пристрасті, ані ласки. Лише сувора заборона. 

— Іди. Геть з моїх очей. 

Він розвернув її за плечі, відкрив двері, відчинив їх перед нею й, не промовивши більше ні слова, вивів за поріг. 

Двері зачинилися із гуркотом, ніби підкресливши межу, яку вона перейшла. 

 Її груди ходили вгору-вниз. Вона не знала, чого чекала. Але точно не цього. Раптово її власне тіло здалося їй чужим, непотрібним. Вона не знала, чи їй хочеться бігти назад до покою, чи впасти на підлогу просто тут, серед цього коридору.

Серце билося глухо, боляче, у горлі стояв ком. І лише одне питання пульсувало в голові: що я зробила не так?