◇9◇

Світло прокралося в кімнату поступово, нечутно, немов боялося розбудити господиню. 

Зоряна перевернулася на бік, відчула, як пальці торкнулись прохолодного краю простирадла. Кімната була великою, і занадто порожньою. Вночі Вогнеяр не прийшов. 

Вчора вона вірила… ні, не вірила — мріяла. Хоч на мить уявила, що він захоче її. Не просто прийме, як наказану долю, а торкнеться, доторкнеться по-справжньому — як чоловік торкається жінки, не зі знехотою, не з холодом, а з тим щемким вогнем, про який вона читала, про який чула від старших дівчат, якого боялася, але хотіла. І що, якщо він зробить із нею… те що робить чоловік із жінкою, — він зміниться? Може, вона стане йому ближчою? Може, його бурштинові очі подивляться на неї не через обов’язок, а через почуття?

Але він навіть не залишився в кімнаті.  Просто провів до покою, мовчки зачинив за нею двері і пішов до себе.

Дівчина провела рукою по волоссю, відвела пасмо, що впало на обличчя, і зітхнула.

Цей дім, ця кімната, ця ніч… усе було мовчазним віддзеркаленням реальної правди: вона була тут небажаною.
 

 В її скрині лежала темна сукня, глибокого синього кольору, проста, але з гарно вишитим краєм. Вона обрала саме її. Вогнеяру має сподобатись.

Вдягнувшись, вона розчесала волосся, розплела сріблясту косу, в яку заплела його вночі, і дала пасмам вільно впасти на плечі. Десь глибоко жила надія, що він побачить, оцінить. 

Зоряна підійшла до дверей, поклала руку на дерев’яну ручку й завмерла на мить. А потім, зосереджено зібравшись, відчинила — і ступила назустріч новому дню.

У такт її крокам ледь шаруділа подолом сукня, а з глибини будівлі долинав глухий гомін голосів. 

Повалуша — велика зала, де збиралися на трапези, — вже жила своїм ранковим життям. За дверима було чути брязкіт посуду, легкий сміх, уривки розмов, запахи гарячої каші, хліба, печеного м’яса, приправленого ароматом деревного диму. В князя Вогнеяр теж завжди снідав рано, тож вона не здивувалась, що зала вже повна.

Відчинивши важкі дубові двері, Зоряна ступила до повалуші. В розмовах негайно настала тиша. За столами сиділи кілька воїнів у кольчугах поверх сорочок, з темними пасмами волосся, ще вологими після ранкових умивань. Поруч — їхні жінки, служки, повірені, кілька старших людей, яких, мабуть, Вогнеяр мав за дорадників. Усі повстали, мовчки вклонилися їй з різним ступенем щирості. 

Вона відповіла коротким, але ввічливим кивком. Її обличчя залишалось спокійним, хоча десь усередині легке тремтіння проходило шкірою. Повільно підійшовши до порожнього місця поруч із Вогнеяром, вона сіла, тримаючи спину рівно.

— Доброго ранку, — промовила вона, намагаючись, щоб голос звучав не надто м’яко, але й не надто холодно.

Вогнеяр навіть не обернувся повністю. Його погляд пройшовся по ній з-під брів. Він кивнув коротко, мовчки, і повернувся до своєї дерев’яної миски, звідки щедрою ложкою черпав густу страву. Більше жодної реакції, жодного слова.

Зоряна стримано взяла ложку, й почала їсти. Розмова потроху відновилася.

Один із чоловіків звернувся до Вогнеяра:

— Ваша милість, про податки на західному клині. Там у громадах кажуть, що земля вкрита водою. Поля залиті, худоба пропала, нема з чого платити. Люди ремствують. Що робити, пане?

Зоряна, поклавши ложку, повела поглядом до мовця. Її думка народилась миттєво. Її батько колись управляв такими ж землями, і вона ще пам’ятала, як мати говорила про голодні роки.

— Можна дозволити перенести частину збору на інші місяці, — мовила вона, не гучно, але достатньо твердо, щоб її почули. — А на сухі землі дати послаблення, щоб вони взяли частину навантаження на себе. І не буде ні бунту, ні злиднів.
 

 Вона хотіла бути корисною. Хотіла, щоб її слова щось важили. Хотіла, щоб він побачив у ній не просто дівчину, яку йому нав’язали, а союзницю. Свою жону.

Та все сталося інакше.

Вогнеяр повільно повернувся до неї. Його очі стали жорсткими, губи стиснулися в лінію:

— Коли я захочу твоєї думки, Зоряно, то сам її запитаю, — вимовив він рівно, але в його голосі бриніла сталь. — Не смій встрявати в розмову чоловіків про справи, які тебе не стосуються. Це не твій дівочий терем, тут ти — гість, а не правитель.

Один із воїнів відвів погляд, інший зупинив ложку на півдорозі до рота. Зоряна сполотніла. У грудях щось стислося, а образа обпекла, мов пекуча кропива. Її губи затремтіли. Вона різко встала. Стілець під її ногами голосно скрипнув, і не сказавши ані слова, вона розвернулась і рушила до виходу. Вона вже майже дісталась дверей, коли за спиною пролунав голос, у якому не було ані краплі тепла:

— Повернись і сядь, — різко кинув Вогнеяр.

Зоряна не зупинилася. Йшла далі, мов не чула. Вона просто не могла дати йому цю перемогу — бачити, як вона слухняно піде назад після такого приниження.

Тоді його голос знову почувся — гучніше, твердіше, наче ляпас.

— Якщо негайно не сядеш, будеш покарана. Я наказую, — прозвучало вже не прохання, а владне, жорстке розпорядження хазяїна, якому не звикли перечити.

Зоряна завмерла. Її пальці повільно стиснулись у кулаки. Вона відчула, як горло стискає гнів і сором. Але вона обернулась, і мовчки, не піднімаючи очей, повернулась на своє місце, сіла, не дивлячись ні на кого.
 

 Ніхто не наважувався більше сказати й слова. 

Коли останній із присутніх покинув повалушу, двері за ним зачинилися з глухим гупанням. У просторій залі, де ще хвилину тому велися розмови про податки, стало тихо і порожньо.

Зоряна сиділа, втупившись у дерев’яні дошки столу. Кожен нерв у ній ще тремтів від приниження. Губи були міцно стиснуті, а долоні — зведені в кулаки так, що під нігтями боліли пальці.

Вогнеяр мовчки сидів. 

— Встань, — наказав холодно.

В його голосі вже не було байдужості. Була сталева жорсткість.

Зоряна не поворухнулась. Зробила вигляд, що не чує.

Він встав. Поступово, розмірено, наче звір, що наближається до пораненої здобичі — не через пристрасть, а щоб довести свою силу.

— Я сказав, встань, — повторив наказ, не залишаючи місця сумнівам.

Вона різко підвелася. Не послухатись — не змогла. Страх встиг прошити шию і лопатки, але серце билося з гнівом.

Вогнеяр підходив повільно. Кожен його крок лунав, як удари по барабану. Він зупинився впритул. 

Вогнеяр довго роздивлявся її. В його очах не було ніжності, не було цікавості, лише сила.

Раптово його важка рука торкнулася її — спершу стегна, наче перевіряючи. Зоряна зціпила зуби. Тоді — по талії, вище. Грубо, з тиском, ніби хотів довести, що вона справжня, жива, належить йому. 

Долоня пройшла повз груди, а тоді — торкнулася шиї. Немов хижак, повільно обійшов її та став ззаду. Його важка рука впала на плече.

— Ти сама захотіла цього, — сказав низько, — Князь дав слово — і ми одружені. Тепер я привіз тебе сюди, і ти — моя жона. Моя власність. За законом я тепер твій хазяїн, а отже, ти не маєш права перечити, не маєш права говорити, що думаєш. Не маєш права робити що заманеться чи проявляти непослух. Тут — не терем. Тут — мої землі, мій дім, мій закон. Зрозуміла?

Зоряна мовчала. Але в грудях усе кипіло. Нарешті вона підвела очі:

— Я виросла в теремі князя, — сказала глухо. — І він був мені як батько. Ти маєш слухати не тільки свій закон, а й дослухатися до мене. І не смій мати мене за річ. Я не скотина.

Вогнеяр не відповів одразу. Очі його потемніли. Лице стало чужим, застиглим, мов у статуї. Він стиснув її плече сильніше, а тоді — мовчки схопив її за біляву косу. Потягнув різко, так що голова її відкинулась назад, а підборіддя задралося угору. Зоряна задихнулась.

Його губи були біля самого її вуха.

— Це там, у теремі, ти була дочкою. А тут в тебе інший хазяїн. Ти моя власність, і кожен твій крок поза моєю волею — це зрада. Будь-яка помилка важитиме тобі дуже дорого, запам'ятай! Раджу тобі бути слухняною дівчинкою і поменше світитися у гридниці.

Він мовчав кілька секунд. Потім різко відпустив косу, ніби кинувши її. Розвернувся і пішов. Його хода була стриманою, але в кожному кроці відчувався гнів.

Двері повалуші зачинились.

Зоряна не рухалась. Її горло ще пекло від ривка. Волосся розпалось по плечах. А в очах бриніли пекучі сльози образи.