◇8◇

Зоряну вирвало з напівсну раптовим, різким ривком — віз здригнувся, і її плечем штовхнуло в бильце. Вона розплющила очі, спершу не розуміючи, де саме перебуває.

Швидко підвелась, пригладжуючи на плечі сукню, і визирнула із возу.

Вони вже були не на дорозі. Віз зупинили просто посеред великого подвір’я, обнесеного високим частоколом з темних, обвуглених місцями колод. Ворота, через які вони щойно в’їхали, були важкі, оббиті залізом, і ще досі не встигли повністю зачинитися за ними.
Попереду — гридниця. Вона вся була з темного дерева, грубої обтесаної колоди, потемнілої від часу й дощів. Кутки були підперті товстими вертикальними балками, на яких, як їй здалося, були вирізані якісь грубі, неясні візерунки — чи то звірі, чи лиця, чи просто старі обереги.

Навколо гридниці — кілька дрібніших споруд: комора, стайня, може, баня.
Вікна — вузькі, глибоко втоплені, з дерев’яними віконницями, зараз зачиненими. 

У дворі було порожньо. Лише десь із глибини хтось із людей Вогнеяра — може, стражник, може, слуга — вийшов з тіні будівлі, вклонився й одразу ж зник усередині.

Зоряна дивилась на гридницю — і відчувала, як серце повільно сковує хвилювання. Руки тремтіли від усвідомлення, що тепер це — її нова оселя.

Вже не було терему Боривіта, не було її дитинства. Лише чужий двір, й ті, кого вона ще не знала.

Погляд її ковзнув по дворі: з усіх кутків почали сходитися люди. То були не вільні бояри і не дружинники князя. Замкові невільники. Одягнуті просто — у лляні, вицвілі сорочки, деякі босоніж, з напівопущеними очима. Вони не поспішали, але кожен ішов у бік Вогнеяра. Хтось із них пригинав голову, хтось — затримувався в кількох кроках і мовчки кланявся.

Вогнеяр стояв уже на землі. Він навіть не глянув у бік воза, не озирнувся на неї. Повернувся до двору спиною, розглядаючи людей, що вийшли його зустріти. Він був тут господарем, і це було видно не з прикрас, не з одежі — а з того, як на нього дивилися.

І тут з-поміж усіх, не стримуючи поривів, вискочила якась чорнавка — ще зовсім молода, з косою, перехопленою мотузкою, в простій сіруватій сорочці, що ледь трималась на плечах. Вона підбігла швидко, майже бігцем, і впала перед ним на коліна. Рух її був настільки різким, що пил здійнявся з землі хмаркою. Вона схилилася майже до самої землі, притискаючись чолом до утоптаної глини, руки витягнуті вперед, пальці тремтіли.

Її очі блищали, вона підняла голову й подивилась на Вогнеяра з таким рабським захватом, що Зоряна мимоволі затамувала подих. Це не було просте вшанування. У цьому погляді було щось фанатичне, хворобливе — ніби не просто повага, а схильність до поклоніння.

— Паночку... — прошепотіла вона, ледве розтуляючи губи, — хазяїне, ви повернулися...

І, не чекаючи дозволу, схопила його руку обома долонями і жадібно припала до неї губами. Не ніжно — гарячково. Ніби торкається не шкіри, а святої речі.

Зоряна застигла, її долоні повільно стиснулись у складки сукні, серце загупало глухо й важко. Її не помітили. Її не згадали. А його тут не просто чекали — його вшановували.


Вогнеяр не поспішав забирати руку — дозволив чорнавці ще мить затриматися, ніби визнаючи її порив, її вірність. А тоді, поволі, мов із легким усміхом у голосі, але без справжньої теплоти, сказав:

— Ну-ну, Нилько. Вставай, не на порозі ж святині стоїш.

Вогнеяр забрав руку, майже непомітним рухом, не різко, не принижуючи. Та для дівчини це було наче відсіч — вона здригнулась, й одразу ж встала, не зводячи з нього очей. 

Вогнеяр зробив крок уперед, спиною до Нильки, й повернувся обличчям до зібраних слуг. Його постать затуляла Зоряну.

— Це Зоряна Баженська, — промовив голосно, — Донька з роду Баженських. Віднині — моя жона. За наказом князя.

У дворі запала коротка тиша. Невільники й замкові обмінялись поглядами, в яких був подив.

Але вони схилились один за одним.

Лише одна стояла, не рушивши з місця.

Нилька.

Вона не зробила ані кроку, не схилила голови. Стояла, витягнувшись, руки в боки, темні очі вп’ялися в Зоряну так, що та мимоволі відчула, як нігті вп’ялись у долоні. То був не просто погляд — то був виклик. Змішаний з відчаєм, зі зраненою гордістю, з тим, що досі не вимовлено.

Та Вогнеяр, не обертаючись до неї, сказав спокійно, рівним тоном:

— Нилько. Вклонись перед своєю хазяйкою.

Дівчина ще мить стояла — щелепа стиснута, плечі напружені. А тоді повільно — дуже повільно — схилила голову. Без пошани, але досить низько, щоб не порушити звичаю.

І тільки тоді Вогнеяр ступив убік, даючи нарешті всім змогу побачити Зоряну повністю.

Вогнеяр кивнув одному з невільників — худорлявому, із глибоко посадженими очима й обвітреним обличчям. Той мовчки ступив уперед, обережно відкрив ворота гридниці, і вони заскрипіли, пропускаючи гостей усередину.

Очі Нильки все ще невідривно спостерігали за кожним рухом Зоряни.

Повільно ступаючи на кам’яний поріг гридниці, Зоряна відчула, як шкіра на плечах вкривається сиротами. У приміщенні було прохолодно, хоча надворі ще трималося тепло. Простір був великий, але не порожній. Уздовж однієї зі стін стояв довгий, важкий стіл із темного дерева, з потовщеними ніжками, на яких було вибито візерунки — сплетіння змій, вовчих пащ і дерев. Столи були заставлені дерев’яним посудом, старими мисками з вигорілими розписами, глеками та керамічними кухлями, з яких, певно, давно не пили.

На іншому кінці залу, ближче до вогнища, знаходилось підвищення, трохи вищий, окремий стіл — місце, де, очевидно, мав сидіти господар. Поряд — стілець, менш потужний, ніж господарський, очевидно для неї.

Вогнеяр, який ішов попереду, не озирнувся, не сказав нічого, не пояснив, куди йти й що робити. Але він повільно обійшов стіл, зупинився біля вогнища, і лише тоді вперше за цей час подивився на неї.

Він мовчки вказав на стілець.

— Це буде твоє місце, — сказав рівно. — Але зараз — перепочинь. Дорога була довга.

Зоряна кивнула.