◇7◇

Зоряна стояла в своїй світлиці перед скринею.

Опустилася, відкинула кришку. 

Усередині — акуратно складене вбрання: вишиті сорочки, святкові пояси, срібна фібула з родовим знаком Баженських, хустки, кольорові стрічки, прикраси. Вона взяла до рук сорочку — білу, з червоними швами по коміру. Ніжно провела пальцем по вишивці — то її вишивала Маринка, дочка земського старости. Перша, хто сказав їй правду. 

Поклала її до торби. 

ТО ЧОМУ Ж САМЕ ВОГНЕЯР?

Сама себе питала — і знала відповідь. Не з цього світу був він. Вона знала це ще з того самого дня, коли він вперше з’явився на подвір’ї терему. Їй тоді було десять. Дрібна, худенька, в літній сорочці, руки вимащені в малиновому соку. Вона сиділа на дереві — княжич знову втікав від уроків, а вона вирішила наздогнати його через сад. 

І раптом… побачила. 

Вогнеяр ішов через двір — у чорному одязі та з мечем. Руки — міцні, такі могли зламати дерево. Волосся зібране у високий хвіст.

Очі — бурштинові. Зовсім не людські. 

Вона тоді ледь не впала з гілки, бо він подивився на мить прямо вгору — туди, де вона ховалась серед листя. 

В його погляді було щось лячне, і водночас магнетичне. 

Він зупинився, а потім просто пройшов далі. А вона ще довго сиділа, стискаючи ягоди в долонях. 

З того дня він був у її думках. Щоразу і щоразу повертався.


•••••••••••••••••••••••

Зоряна склала кілька сорочок, два обереги — один із трав, один з вовчого зуба. Заплела косу, поклала гребінь. 

Горнятко, яке подарував їй Боривіт, коли вона вперше прочитала "Слово про Сарма" без помилок. Срібна ложка з її ініціалами. Все полетіло в торбу. 

Потім підійшла до полички: там стояв вінок. Старий, зів’ялий — але зберігала його як оберіг. Той самий, що був на ній у той єдиний день, коли Вогнеяр затримав на ній погляд. 

Зараз усе інакше. 

Їй — вже дев’ятнадцять. Тіло — округле, м’яке, дівоче. Очі вже не такі наївні, вже навчені бачити правду. А не як тоді, в десять років, коли все здавалося казкою. 

Її вже бажали. 

Дружинники жартували, бояри кидали погляди. Навіть Сваролад як шалений пес, ходив колами. 

І якщо вони хотіли її… то і Вогнеяр захоче. 

Бо чом ні? Вона вже не дівча. Вона вже повноцінна жінка. 

Вона обрала його не для того, щоб довести щось комусь. А тому, що тягнуло до нього. 

Завжди тягнуло. 

Торба вже була повна.

Зав’язала вузол, підвелась. Підійшла до вікна. 

Надворі був ранок. Туман приховував краєвиди, але попереду лежав шлях до дому Вогнеяра. 

Вона не знала, що чекає її там.

На сходах стояв князь Боривіт. 

Без багряниці, в простій сорочці, з паском на стегнах і накинутою на плечі вовняною киреєю. Вітер колихав його посріблену бороду, в очах — трохи туги, а ще — спокій людини, яка відпускає дитину в доросле життя. 

Вона зупинилася.
Він простягнув до неї руки. 

— Іди сюди, дочко. 

Вона ступила ближче — і відчула, як він обіймає її. Не як чужий князь — як рідний батько. Той, хто став ним після втрати рідних.

— Ти виросла, — прошепотів він. — Зовсім доросла стала. А я й не помітив. Бачив тебе дівчатком, яке читає книжки й бігає двором… А ти вже, диви, нареченого собі обираєш. І не кого-небудь. 

Вона усміхнулася крізь сльози. 

— Здивовані, таточко? 

— Здивований, — кивнув. — Але… як казав мій дід: коли жінка обирає щось серцем, краще не сперечайся. Бо серце бачить глибше, ніж очі чи розум. 

— Я не знаю, чи це розумно, — прошепотіла вона. 

— Та ніхто не знає. Але я сказав: буде як забажаєш. І нехай це буде тобі на добро, Зорянко. 

Він погладив її по щоці.

— І пам’ятай. Завжди маєш куди повернутись. Завжди. 

Він озирнувся, і його погляд зупинився за її плечем.
Зоряна обернулась. 

На подвір’ї стояв Вогнеяр. 

Верхи, на чорному, кремезному жеребці. Він тримав повод у руці. У темному плащі, і як зазвичай — з мечем за плечима

Але коли вона ступила в двір — він подивився на неї. 

Боривіт стиснув її руку і пішов назустріч Вогнеяру. 

— Еееех, Вогнеяре, — гукнув він. — Мій добрий мечу. Тепер у твоїх руках не тільки зброя, а й моє серце. 

Вогнеяр спішився. Підійшов повільно, мовчки. Нахилив голову. 

— Не ображай мою Зорянку, — сказав Боривіт рівно. — Це не наказ, це прохання. Вона — мій скарб. І якщо я дізнаюсь, що вона пролила сльозу через тебе…
— Мій княже, — коротко кивнувши головою відповів Вогнеяр. Голос його був хрипкий, низький, із глухою силою, що засіла ще дев’ять років тому в її пам’яті. 

Критий віз уже стояв біля воріт. 

Зоряна підійшла до воза. Поставила торбу. Озирнулась востаннє. 

Слуги стояли рядами. Декотрі схилили голови. Інші — просто дивились. Нянечка Олена шепотіла щось молитовне.
Княжна Радомира змахувала сльози, але трималась гордо. 

А Сваролад не вийшов. Його не було. 

Зоряна сіла в віз, пальці стиснули дерево.
Вогнеяр уже був верхи. 

Він кивнув — і віз рушив. 

Поворот за ворота, потім ще. Галереї зникли за спинами вояків. Терем лишився позаду. 

Віз поволі котився безкраїм степом. Колеса рівно скрипіли по сухому грунту, іноді тряслись на нерівностях, підстрибували, і тоді торба підскакувала, впираючись Зоряні в ногу. 

Вогнеяр їхав збоку, верхи, не відстаючи й не випереджаючи. Плащ лопотів за плечима, обличчя під каптуром. 

Він не дивився на неї. Жодного разу. 

Зоряна сиділа всередині воза, прихилившись до бильця, і пальці її раз по раз сягали до волосся. То пригладжувала косу, то виправляла пасмо, що вибилось на щоку, то поправляла край хустки. Усе — так, ніби випадково. Але думка була ясна: Може, помітить? Може, зупинить коня, сяде до мене? 

Вона навіть уявляла це.
Як кінь повільно спиняється. Як він, мовчки, без жодного слова, зістрибує на землю. Як відкидає край покривала, сідає поряд. А потім, може, щось каже. Нехай грубо, нехай злісно, але звертає на неї увагу. 

Проте, нічого не сталося. 

Години йшли. Сонце спершу припікало у плечі, потім повзло вбік, потім почало хилитись до заходу. Вогнеяр не злазив із сідла. Навіть коли зупинялися напоїти коней чи перелаштувати віжки — він сам поїв жеребця, сам наповнював бурдюк, але до воза не наближався. Навіть не поглянув. 

Наче її не було. 

Зоряна ловила себе на тому, що прислухається до ходу його коня. Але він не звертав на неї уваги. 

Вона хотіла запитати — чому ти мовчиш?
Хотіла поглянути просто в очі.
Але кожного разу відступала в думці. 

Поправила пасмо волосся ще раз. На обрії вже розливався рожевий серпанок. А поряд із возом усе ще їхав Вогнеяр. 

Один, на своєму коні. Далеко й близько водночас.