◇6◇

Минув якийсь тиждень… чи більше, і одного ранку в двір заїхала важка колісниця із гербом князя. Люди розступились. Із колісниці вийшов гінець, а слідом — сам князь Боривіт. 

Став навпроти неї — маленької, з запухлими очима, у чужій сорочці навиріст. 

І сказав до старости: 

— Ця дитина — з роду Баженських. Їй не місце в сільській хаті, вона житиме в теремі. 

І до Зоряни:
— Поїхали, мала. У нас знайдеться для тебе дім. 

І вона поїхала, все одно вже не було куди повертатись. 

Після того, як її привезли до терему, Зоряна довго мовчала. Перші дні — ні слова. Слухала, спостерігала, наче пташка, що не знає, чи в клітці, чи в безпеці. Але княжна Радомира була добра. Взяла її за руку й повела показувати свої іграшки. 

А от княжич Сваролад... він завжди хотів бути попереду. 

Вони їли за одним столом: князь сидів у центрі, Радомира по один бік, Сваролад — по другий. Її, Зоряни, місце було навпроти княжича. Його очі часто гуляли по ній. Не завжди добрим поглядом — швидше, власницьким, нетерплячим. 

Вони росли разом — бігали по двору, гралися у лісовиків і вовків. Сваролад завжди хотів бути головним — і ніколи не терпів, коли вона не слухалась. Коли вона перемагала у грі, він міг стиснути зуби й вдарити палицею землю. Одного разу навіть штовхнув її — так, що вона впала в сніг. 

Він не вибачився. 

Княжна тоді підбігла, допомогла встати, а Сваролад лише глянув спідлоба і пішов геть. 

Зоряна вже тоді знала, що він не добрий. У ньому було щось… хиже. Щось гаряче й небезпечне. Так, він міг бути щедрим — дарував їй ножа з кістяною ручкою, вплів для неї вінок із дубового листя. Але й ревнував, коли вона сміялася з дружинниками. Злився, коли князь хвалив її читання. 

З роками його погляди ставали довшими. Голоднішими. Наполегливішими. Вона це відчувала всім тілом — ще до того, як він заговорив про почуття. 

Вона знала, що він хоче її. 

Але сама — не хотіла його. Ніколи. Ні як чоловіка, ні як обранця, ні як долю. 

Бо для неї він був частиною двору. Частиною дитинства. 
У її очах він був радше братом, хоча й не дуже добрим.

Але точно не тим, кому віддають руку.

Особливо після того, що сталося три дні тому. 

Була вже пізня година, коли вона поверталась із повітряної галереї терему, де любила стояти наодинці. Вже хотіла спуститись униз, та почула голоси. Різкі, напружені. 

Сваролад. І ще хтось — хриплий, зі змазаним акцентом. 

— Отрута буде у келиху. Підільємо завтра вранці, перед зборами. Вип'є — і більше не встане. 

— Головне, щоб не здогадався. Я маю набридлий вигляд слухняного сина. Але коли отримаю трон… усе зміниться. 

Зоряна завмерла. 

Холод охопив її так, що вона не одразу зрозуміла, що дихає ротом. Серце билося десь у горлі. Вона стояла за різьбленою колоною, тримаючись за неї так міцно, що скалки врізалися в долоню. 

Вони хочуть убити Боривіта. 

Сваролад… 

Той Сваролад, із яким грала в ляльки і вовків, який колись заплітав їй стрічку у волосся і казав, що вона світиться — мов Зірка. 

Зоряна тихо, на пальцях, подалась назад. Вона не знала, хто був інший голос — не бачила його. Та й не намагалась. 

Вона думала лише про одне: як його зупинити. 

Наступного ранку, в залі, коли князь узяв до рук келих, вона вже тремтіла, бо бачила, як уважно Сваролад  дивиться на келих.

Рука Боривіта піднялася. 

Вона не витримала. 

Вибігла вперед, і майже вирвала той кубок із його рук. 

— Що ти робиш?! — гнівно кинув князь. 

Зоряна стояла перед князем, з тремтячими руками й палаючими щоками. 

— Пробачте… але… я чула… хтось хотів отруїти вино! Вчора, я чула, та не бачила облич!

Зоряна навмисне не казала, КОГО САМЕ чула, бо скажи ім’я — і, можливо, вже не вийдеш із терему живою. 

Князь нахмурився, та кивнув до чашника. Той миттю підійшов, капнув кілька крапель на срібний листочок.
Листочок почорнів. 

В залі почалось гудіння, хтось перехрестився.

Сваролад сидів мовчки. Спина була прямою, а погляд без жодного сумніву. 

А от увечері… він чекав на неї в галереї. 

— Чула, кажеш?.. — голос його був тихий, але в ньому бриніла лють. 

— Я не знала, хто це. Не бачила… — її голос  тремтів, але вона змушувала себе не відводити погляду. 

— Ти брешеш, — прошипів він. 

— Ні. Не брешу. Було темно. 

Він підійшов ближче, так близько, що вона відчула запах його тіла.

— Якщо ти чула хто це, — прошепотів він до її вуха, — не маєш мені брехати. Ти це розумієш? 

— Я нікого не впізнала, — відповіла вона тихо. 

Він довго дивився їй у вічі. 

А потім криво усміхнувся.

— Добре, Зоряно. Дуже добре.


••••••••••••••••

Наступного дня Боривіт зібрав усю дружину. Бояри стояли в колі, смолоскипи чаділи. Князь був суворий, але в очах — подяка. 

— Ти врятувала мені життя, дівчинко. І я цього не забуду. Проси. Що забажаєш — буде твоїм. Слово князя. 

І вона сказала, перед усіма. 

— Я обираю собі чоловіка. Вогнеяра.