◇5◇

Дівчинка не встигла нічого сказати. Навіть спитати. Дамаха вже схопила ковдру, замотала її в неї, мов ляльку.

— Тихо, сонечко. Тихо, — шепотіла вона, засовуючи її босі ніжки глибше в тканину. 

А потім — біг. Схопила на руки й побігла. Сходами, коридорами. Всюди пахло димом, жирним, задушливим, що ліз у ніс і горло. 

Зоряна дивилась через плече служниці. Бачила, як миготять балки. Як десь угорі плямами танцює вогонь. Як щось гуркотить і падає. 

Вона не плакала. Серце билося швидко, але вона навіть не розуміла чому. 

Воно зрозуміє пізніше. 

Дамаха вибігла надвір. Опустила дівчинку на землю, одразу затуливши собою. 

— Стій тут. Не руш. Ні кроку, чуєш? Панночко моя, зіронько... 

Побігла назад. 

А Зоряна стояла. В ковдрі, з розпущеним волоссям, і дивилась, як її дім горить. Не розуміючи що відбувається, але запам’ятовуючи.

Після пожежі її кудись повезли у двоколці. Віз скрипів, колеса скакали по ямах, вона трималася за край і не знала куди її везуть. 

Думала що зараз знайдуть її матусю. Вона точно десь там, просто загубилась. 

Спершу її прийняв земський староста. Його жінка була привітна, пахла випічкою. Вони годували її, піклувалися про неї, але не хотіли відповідати на питання дитинчати.

— Де мій таточко? — питала вона. — А маточка? Чом не приходять? 

Жінка завжди казала: 

— Спи, Зорянко. Вони… відпочивають. 

А староста хмурився і ховав очі. 

І тільки одного разу, коли вона знову не спала, підійшла їхня старша донька — Маринка. Тиха, світловолоса, з сором’язливою усмішкою. Взяла її за руку, повела на кухню, посадила на низький стільчик, присіла навпроти. 

 Вона тримала Зоряну за руки довго, а тоді промовила:
— Зорянко...їх більше нема.

Отак, сказала це просто, без зайвого.

— Вони тепер у кращому місці, на небі. І дивляться на тебе із зірок. 

Пальцем вказала вгору. 

— Звідти. Завжди. 

Спочатку Зоряна мовчала, а потім заплакала. Беззвучно, без схлипів. Сльози великими краплями котилися по щоках, падали на коліна, на дерев’яну підлогу. Вона не знала, що сказати. Не знала, що робити з тим, що щойно почула. 

Вона просто плакала. Довго. 

Маринка сиділа поруч, не йшла. І мовчки гладила її по волоссю, доки не стемніло.