◇4◇

Зоряна стояла біля вікна, вдихаючи свіже повітря. Її долоні торкались підвіконня — шорсткого, старого, з вирізьбленими візерунками, схожими на ті,  які колись були у маєтку її дитинства.
Не тут. Там, у домі Баженських. 

Батьки її не були смердами. Не були ні чорносошними, ні общинниками, які вклонялись князівським зборам, прохаючи захисту чи пільги. 

Ні. Вона була з роду, що мав власну честь, власну землю, власний стяг. 

Баженські… 

Навіть саме ім’я — мов клич з літопису. Стародавній, впертий рід. У його гербі — зірка над мечем. Символ віри й сили. 

Колись один із Баженських став соратником прадіда Боривіта. Вони разом вирушали в далекі походи, разом засновували перші форпости на межі з дикою землею. Їхні роди були пов’язані — якщо і не кров’ю, так союзом і присягою. 

Вона пригадала: батько стоїть на порозі, у темно-зеленому плащі, з вовчою застібкою на плечі, а мати тримає її за плечі.

Голос батька спокійний, твердий: 

— Пам’ятай, доню. Ми не віддали свою гідність ні супостату, ні голоду, ні власним страхам. Ми — Баженські. Ми не стаємо на коліна. Ніколи. 

Тоді вона ще не розуміла ваги цих слів, а тепер відчувала кожним нервом. 

Її не виховали у покорі, її вчили пам’ятати, хто вона. 

І навіть якщо її рід згорів разом із батьківським домом — він живе в ній. 

Зоряна провела пальцями по зап’ястку, де щойно лишились синці від хватки Сваролада. 

— Ти забув, хто я, — прошепотіла. 

Вона була зовсім маленькою. Шість… може, трохи менше. Але ніч, коли все згоріло, залишилася в її пам’яті назавжди.

Її розбудив глухий і невиразний крик, який вона почула крізь сон. Потім щось гуркнуло. Удар, наче хтось зірвався зі сходів. Потім знову крики: чоловічі, служницькі. 

Вона встигла лише піднятися на ліжку, коли двері розчахнулись. 

— Панночко! — задихано прошепотіла Дамаха, найстаріша служниця. 

На її щоках — сажа. Волосся вибилось з-під пов’язки. Очі — страшні.