◇3◇

Він завмер. На обличчі спершу відобразилася недовіра. Потім — образа. І врешті-решт злість, яку видав скрегіт щелепи.

— Це нечесно!

— Ні, — спокійно відповіла вона. — Не зручно. Не так, як ти мріяв. Але чесно.

— Я завжди був закоханий у тебе, — сказав він. 

Зоряна повільно обернулась до нього. Сваролад стояв нерухомо, трохи нахиливши голову. Його плечі були напружені, а в очах те, що він довгі роки ховав. 

— Свароладе... — її голос майже шепотів. Вона старалася казати м'яко. — Я виросла тут: у цьому дворі, в цій сім’ї. 

Вона зробила паузу.

— Твій батько став мені опорою після смерті моїх. А ти…ти був мені як брат. 

Він не поворухнувся, але щось у ньому наче надломилося. 

— Я ніколи не... — вона запнулась, — ніколи не дивилась на тебе інакше. І якби ти сказав раніше — я б не збрехала. 
 

 Зоряна не відводила погляду — їй не було за що вибачатися.
Вона просто казала ту правду, яку давно варто було озвучити. 

Він знову схопив її грубо, за плечі, і пригорнув до себе. Тіло його було твердим та гарячим.

— Свароладе! — вона шарпнулась, руки вперлися в його груди. — Відпусти! Що ти... 

— Я хочу тебе, — видихнув він їй у скроню. Його дихання було нерівне, гаряче. — Розумієш? Я... 

Він вдихнув її запах, глибоко, наче проклятий, що в'ївся в нього за ці роки.

— Ти зводиш мене з розуму, Зоряно. 

Вона рвонулась. Він стиснув сильніше, обійми стали пасткою. Руки її були вільні, але толку з цього не було — він тримав, як звір, не даючи й кроку. 

— Що ти робиш?! — голос її зірвався. — Ти що, збожеволів?! 

Його очі блищали дикою потребою, голодом, що прорвав усі береги. 

— Ти не розумієш, — прошепотів, торкаючись чолом її волосся. — Я довго мовчав. Я не можу більше… 

— Я ніколи не буду твоєю! — вигукнула вона, з силою впираючись у нього, намагаючись вирватись. — Чуєш? Ніколи! 

Вона била по його грудях, по передпліччях, по зап’ястках, з відчаєм. Але він був сильніший. Набагато сильніший.

— Я ніколи не буду твоєю! — знову крикнула вона, вириваючись із його рук. 

Сваролад рипнув зубами. Його руки розтиснулись, і він зробив крок назад, дивлячись на неї так, наче вона щойно вдарила його по обличчю.

— Ти… — видихнув. — Ти не розумієш, з ким граєш. 

— Це не гра. Це ти — жалюгідний, осліплений своїм “я хочу”. Думаєш, раз ти син князя — то все дозволено? 

Вона глянула на нього холодно, провівши пальцями по зап’ястку, де залишились червоні сліди. 

— Твій батько дізнається, і він зупинить тебе. Повір — він зупинить. 

Сваролад застиг на мить, а потім... оскалився. 

Саме оскалився, хижо, з дикістю, яку вона вже відчула в його хватці. 

— Ніхто мене не зупинить, — прошипів. — Ані мій батько, ані твій Вогнеяр. 

Сваролад зробив крок ближче.

— Він не з цього світу, він чужий. Я вижену його з цих земель. А як треба — і вб’ю. Так, щоби ніхто не посмів мене зупинити. Йому тут не місце. Це моя земля, чуєш? 

Він дихав важко, наче знеможений звір. 

— А ти... — його голос став нижчим, наче гарчання, — будеш моя. 

Княжич майже прошепотів:

— Я заберу тебе врешті-решт. І буду тобою володіти так, як я схочу. 

Зоряна стисла пальці в кулаки, гордо підняла голову. 

— Ти ніколи не володітимеш мною. Бо я не річ. І не трофей. 

Він здригнувся, очі небезпечно блиснули. 

Та раптом почувся звук. Це були чиїсь кроки. Глухі, десь позаду, у коридорі. 

Сваролад різко обернув голову, потім знову глянув на неї. В його очах були і лють, і бажання, і щось, чого Зоряна не встигла розгледіти. Бо він вже різко повернувся і пішов. 

Кроки його були тихими і хижими.