◇2◇

Руку Зоряни обдало гарячим подихом, і майже в ту ж мить — чужа рука обвила її зап’ястя. Вона здригнулася й різко смикнулась, але пальці тримали залізно.

— Сваролад, — вона повернулась до нього, — відпусти. 

Княжич тримав її мовчки, злісно, з тим блиском в очах, який вона вже колись бачила — коли він вперто хотів того, що йому не належало. 

Вона спробувала знову. Ривком, різко, вивертаючи зап’ястки вбік. Але він встиг змінити хватку, втиснув їй болісно пальці у шкіру. Наміром, а не випадково. 

— Ти не маєш права, — сказала крізь зуби. — Відпусти. 

Зробила крок назад, хотіла вислизнути, та він пішов за нею, не розтискаючи пальців. Погляд його був одночасно і гнівний і зосереджений. 

— Ти не розумієш, що робиш, — вигукнув він. 

Вона вдарила його ліктем у плече. Він відступив на півкроку, але руку не відпустив. 

Зоряна зціпила зуби. Ще один ривок — цього разу з усією вагою. Його пальці зісковзнули. Вона вирвалася. Шкіра на зап’ясті пульсувала, наче обпалена.

— Ніколи, — крикнула вона голосно. — Не чіпай мене без мого дозволу!

— Ти мала обрати мене, — сказав Сваролад. 

Зоряна мовчала, нерівно дихаючи. Зап’ясток, який він щойно тримав, пульсував. 

— Нічого я не "мала", — відказала, — і точно не тобі. 

— Але ж… — він знову зробив крок до неї. — Я ж завжди був поруч. Завжди. Я... 

Її голос був рівний.

— Але я нічого тобі не обіцяла. Ні словом, ні жестом. Я нічого тобі не винна.