◇1◇

У великій залі було тихо. 

Хтось кашлянув і тут же втягнув голову в плечі — настільки напруженою була атмосфера. Угорі чаділи смолоскипи, внизу — бояри й дружинники, одягнені в шкури. Суворі та зосереджені — усі чогось чекали. 

На узвишші, на різьбленому кріслі, що тут звалося столом, одітий в багряницю, сидів князь Боривіт. 

Високий, суворий, з посивілою бородою. Він мовчки оглядав присутніх, водив пальцями по бороді, ніби щось важив у думках. 

Перед ним, просто в центрі зали, стояла дівчина надзвичайної краси. З довгим білим, хвилястим волоссям, великими сірими очима і вінком з червоних квітів на чолі. 

У світлі вогню вона виглядала наче не з цього світу — мов тендітна чарівна сніжинка.

Князь нарешті заговорив. 
— Зоряно Баженська! Завдяки тобі я живий, і не збираюсь того забувати. 

Бояри закивали, і уважніше подивилися на Зоряну.

Князь підвівся, глянув на неї з висоти свого місця. 

— Я вдячний. І хочу, щоб про цю вдячність знали всі.
Тому кажу тобі, дівчино: проси. Що забажаєш — те і матимеш. Даю тобі слово. Слово князя!

Зоряна зробила крок уперед і, злегка схиливши голову, відповіла: 

— Княже... Я не рятувала вас заради подяки.
Це був мій вибір. І не зробити цього я не могла. 

Вона підняла свої очі. 

— Але якщо ви справді хочете дати щось — дозвольте мені самій обрати собі чоловіка. 

Настала тиша. А потім:

— Га! — реготнув Боривіт. — От дівка! 

— Та вона не просить, а торгується! — крикнув хтось із бояр. 

— Іще б меча в придане попросила! — додав інший. 

Зала весело загула: голоси, сміх, ляскання по колінах. Навіть кілька дружинників посміхнулися під вуса. 

Але Зоряна все так само непохитно стояла. 

І тоді князь, потерши лоба, вже трохи стриманішим тоном сказав: 

— Я дав слово князя, і воно ‐ не порожній звук. Кого ж ти, скажи, хочеш? 

Зоряна повільно обвела залу поглядом. 

Княжич Сваролад напружено зробив крок уперед і вп'явся поглядом у лице дівчини. Його грудна клітка швидко здіймалася. 

Ряди воїнів — засмаглі обличчя, на яких виблискував піт і самовпевнені усмішки. Молоді — ще без шрамів, і старші, із загрубілими руками. Бояри в дорогих туніках, із хитрими очима й вгодованими пузами. Наївні хлопці, що ще пахли домом, і хтиві діди, в яких на думці було явно не тільки духовне зростання. 

Очі Зоряни шукали. А на неї теж дивилися — як на винагороду. Її погляд зустрічався з чужими, голодними очима.

Вони не звикли, що дівчина вибирає. Але хіба хто відмовився б бути обраним такою?

І тут її очі зупинилися на тому, хто не дивився на неї ЗОВСІМ. 

Чоловік із чорним, зібраним у високий  хвіст волоссям. Хижі риси, круті вилиці, різке підборіддя, густа борода. 

Карі очі дивилися наче в нікуди.
Вогнеяр.
Людина, про яку знали багато — і водночас нічого. 

Кажуть, з’явився якось у столиці, просто з лісу, й запропонував князю свій меч. Не за срібло, не за титул — за клапоть землі й право жити на цих землях без зайвих питань. 

Князь тоді довго дивився на нього, мовчав, зважував. А потім махнув рукою: 

— Гаразд. Покажеш, на що здатен. 

І він показав. За кілька літ ім’я Вогнеяра шепотіли в шинках і у військових шатрах. Мовчазний, але безжальний, мов буря. Тепер він був одним із улюбленців князя. Йому давно вже подарували частку на князівських землях, але він… так і не обзавівся ні дружиною, ні родом. 

І ніхто не знав чому. 

Зоряна вдихнула глибше. І вже не ховаючи голосу, чітко, дзвінко, так, щоб кожен у залі почув, промовила: 

— Я обираю Вогнеяра. 

Сміх миттєво обірвався.
Князь прищулив око, обернувся до воїна, що й досі стояв мовчки, мов колона. 

А тоді сказав:
— Ну, Вогнеяре… здається, тебе обрали. 

Вогнеяр нарешті глянув на неї. 

Його обличчя смикнулося — здивування, що вмить змінилося на щось зліше. Брови зійшлись, щелепа зціпилася. В його очах промайнула злість, і водночас — щось схоже на відчай. 

Він зробив крок уперед, став перед князем, опустив коліно, вклонився. 

— Мій княже… — промовив хрипким голосом. — Я не можу! Ви ж знаєте… ви ж казали, що врахуєте моє прохання. Тоді, коли я прийшов до вас зі своїм мечем. 

Князь зітхнув.

— Так, я пам’ятаю. Ти просив, щоб тебе ніколи не примушували до шлюбу. Здавалося мені це дивним, але… — він обернувся до Зоряни, — може, дівко, обереш когось іншого? Бо цей богатир явно не з тих, кому до душі твої чари. 

Хтось у залі зухвало хихикнув.

Зоряна подивилася прямо на Вогнеяра.

І не зважаючи на його гнів, вона не відвела очей. 

— Ні, — сказала чітко. — Я обираю його. Я хочу бути дружиною Вогнеяра. І нікого іншого. 

Князь довго мовчав. А тоді повільно, з ледь помітною посмішкою, похитав головою: 

— Слово князя — не жарти при ватрі. Ти почув, друже? Ти гарно служив мені — і я це пам’ятаю. Але тепер я дав слово князя їй, при всіх. Тож… вибачай. Та й то піде тобі на користь. Зоряна Баженська буде твоєю дружиною. 

Вогнеяр стиснув кулаки так, що хруснули кістки. Подивився на неї — гостро, з докором. Видихнув з шумом повітря, і вклонився князю. Явно формально. 

— Як побажає князь, — глухо промовив. 

І, не обертаючись, вийшов із зали. Плащ злетів над підлогою.