Глава 2: Пастка «рожевого шуму»

Свічка догорала вже на третину. Макс сидів нерухомо, вдихаючи запах дешевого парафіну. Його погляд застиг на останній фразі в зошиті: «Подарунок побачити зорі».

— Зорі не платять за оренду, — буркнув він, намагаючись повернути собі звичний скепсис. Це був його захисний панцир — іронія. Якщо ти висміюєш свою проблему, вона ніби стає меншою. Але зараз, у цій абсолютній тиші, іронія звучала як фальшива нота в порожньому залі.

Він знову взяв ручку. Пальці затекли.

«Ти кажеш, що я сам створив цей шум. Але як? Я просто жив. Як усі. Ходив на роботу, яку ненавиджу, намагався розслабитися ввечері. Хіба це злочин? Чому в мене таке відчуття, що я тону в болоті, хоча навколо — сучасне місто?»

Він чекав. Його серце калатало. Рука знову відчула цей дивний імпульс — легкий теплий струм від ліктя до зап’ястя.

«Ти не "просто жив", Максе. Ти втікав. Давай подивимося на твій типовий вечір. Коли ти востаннє просто сидів у тиші, не торкаючись жодного пристрою? Хоча б п'ять хвилин?»

Макс замислився. Питання виявилося складнішим, ніж здавалося.

— Ну… я не знаю. Може, коли спав? — він невпевнено вивів це на папері.

«Навіть коли ти засинаєш, твій мозок отруєний останнім кадром зі стрічки новин або порно-сайту. Ти боїшся порожнечі, Максе. Бо в порожнечі ти чуєш мій голос. Тому ти заповнюєш її "рожевим шумом". Ти п'єш пиво не тому, що тобі подобається смак, а щоб приглушити гостроту реальності. Ти гортаєш нескінченні відео не тому, що вони цікаві, а тому, що вони дають тобі дешевий дофамін, який замінює справжні досягнення».

Макс відчув, як до обличчя прилила кров. Сором. Той самий липкий сором, який він зазвичай запивав або «заскролював».

«Згадай, як це почалося», — продовжувала рука писати. — «Тобі було двадцять два. Перша справжня невдача. Пам'ятаєш її?»

Макс заплющив очі. Перед очима постала квартира батьків. Він, молодий випускник, сповнений амбіцій, отримав відмову на співбесіді в компанію мрії. Потім — сварка з дівчиною, яка сказала, що він «занадто інертний». Того вечора він не пішов боротися. Він не пішов вчитися на помилках.

Він купив пачку сигарет, дві пляшки міцного пива і вперше занурився в онлайн-гру на всю ніч. Тієї ночі він відчув полегшення. Світ гри був зрозумілим, там він був героєм. Світ за вікном був складним і вимагав зусиль.

Тієї ночі Макс вперше вибрав ілюзію замість боротьби.

«Тоді ти відкрив двері, Максе. Ти сказав собі: "Мені занадто боляче бути собою, я краще буду кимось іншим або взагалі ніким". І кожна твоя наступна звичка — це була нова цеглина в стіні між тобою і твоїм життям. Ти ховався за криптовалютними графіками, сподіваючись на магічне збагачення, щоб не працювати над своєю цінністю як професіонала. Ти ховався в порнографії, щоб не відчувати страху перед реальною близькістю, де тебе можуть відштовхнути. Ти став майстром втечі».

Макс стиснув зуби так, що заніміли щелепи.

— Але я не хотів цього! — вигукнув він. — Це просто сталося! Обставини... економіка... токсичне оточення...

«Обставини — це глина. А ти — скульптор, який вирішив просто лягти в цю глину і чекати, поки вона застигне, перетворивши тебе на статую бездіяльності. Ти кажеш "обставини", бо це звільняє тебе від відповідальності. Зручно бути жертвою, чи не так? Жертві не потрібно приймати рішення. Жертві достатньо просто жалітися».

Макс схопив зошит і хотів жбурнути його в стіну. Його трясло. Кожне слово було як ляпас. Найгірше було те, що він знав: це правда. Кожна копійка, програна на криптобіржах, кожна ніч, злита в унітаз перед монітором, кожне «так» друзям-невдахам, коли хотілося сказати «ні» — це були його рішення. Його маленькі щоденні зради самого себе.

Він подивився на ручку. Потім на чисту сторінку.

«Що тепер?» — написав він. Його рука була важкою, як свинець.

«Тепер ми почнемо розбирати твою в'язницю по одній цеглині. Але попереджаю: буде боляче. Бо в'язниця — це єдине місце, де ти почуваєшся в безпеці».

Свічка хитнулася і згасла. Макс залишився в абсолютній темряві. Але цього разу він не потягнувся за телефоном. Він просто сидів і дихав, вперше за багато років відчуваючи вагу власного тіла і тяжкість своїх вчинків.