Глава 1: Страх тиші

Макс витріщився на сторінку зошита так, ніби там щойно з'явилася отруйна змія. Рука, яка тримала ручку, тремтіла. Він різко закрив зошит, від чого полум'я свічки хитнулося, кидаючи довгі, химерні тіні на стіни.

— Окей, Максе, — прошепотів він собі. — Це просто галюцинація. Стрес. Робота. Блекаут. Тобі просто потрібно заснути.

Він підвівся, збирався піти до ліжка, але темрява в кімнаті здавалася фізично важкою. Без заспокійливого сяйва смартфона кожна тінь у кутку виглядала як монстр із його власних тривог. Тиша не була спокійною — вона була гучною. Вона тиснула на вуха, змушуючи чути кожен удар власного серця.

Він знову глянув на стіл. Зошит лежав там, напівзакритий, як виклик.

«Якщо я збожеволів, то принаймні мені буде з ким поговорити», — промайнуло в голові. Це була гірка іронія, але вона допомогла йому знову сісти на стілець.

Він відкрив зошит. Текст був там. Чіткий, розбірливий, його власним почерком, але... ідеальним. Без закреслень, без вагань.

Макс глибоко вдихнув і написав наступне питання. Воно було найбанальнішим і найчеснішим на світі:

«Хто ти? Моя шизофренія чи я просто перепив кави?»

Відповідь з'явилася майже миттєво. Рука рухалася легко, ніби хтось невидимий просто направляв перо, не змушуючи, а підказуючи шлях.

«Я — той, кого ти вимикаєш щоразу, коли розблоковуєш екран свого телефону. Я — та частина тебе, яка знає відповіді, але ніколи не отримує слова, бо ти занадто зайнятий чужим життям у стрічці новин».

Макс нервово засміявся.

— Дуже поетично, — сказав він вголос. — Але це не пояснює, чому в мене в кишені нуль, а в особистому житті — цвинтар. Чому все так складно? Чому я відчуваю, що застряг у якомусь безглуздому колесі?

Він не писав це питання, він просто вигукнув його в темряву. Але рука сама потягнулася до паперу:

«Ти застряг, тому що біжиш не в той бік. Твоє "колесо" — це не обставини, а твої звички. Ти шукаєш задоволення в пікселях, шукаєш підтвердження своєї вартості в "лайках" людей, яких ти навіть не знаєш. Ти створив шум, щоб не чути власної порожнечі. А тепер, коли світло згасло, ти нарешті можеш почути справжній звук».

— І який це звук? — Макс написав це швидко, ледь не порвавши папір.

«Звук твого страху бути справжнім. Ти боїшся зупинитися, бо тоді доведеться побачити, що ти не живеш, а просто функціонуєш. Як той самий смартфон, який щойно розрядився».

Макс відчув, як до очей підступили сльози. Це було боляче. Це було занадто влучно. Його залежність від мережі була не просто розвагою — це був спосіб втечі від усвідомлення того, що він не знає, хто він такий без свого профілю в Instagram.

— Але як мені все змінити? — написав він, і цього разу його почерк був дрібним і непевним. — У мене борги. У мене немає енергії. Я постійно втомлений, навіть коли нічого не роблю.

«Почни з того, щоб не боятися цієї темряви. Блекаут — це не покарання, Максе. Це подарунок. Це можливість побачити зорі, які завжди були над тобою, але які ти ігнорував заради ліхтарів».

Макс підвів голову і подивився у вікно. І справді — небо над містом, яке зазвичай було рудим від світлового забруднення, тепер було глибоким, оксамитово-чорним і всіяним неймовірною кількістю яскравих крапок.

Він вперше за довгі місяці просто дивився вгору. Без бажання сфотографувати це для сторіз. Просто дивився.