Пролог

Синє світло екрана — це останнє, що Макс бачив перед тим, як світ навколо перестав існувати.

Йому двадцять вісім, і його великий палець правої руки працює краще, ніж мозок. Свайп вгору — чергове відео про те, як стати мільйонером за п’ять хвилин. Свайп — мем про котів. Свайп — новини про чергову кризу. Свайп — фото колишньої, яка, здається, щаслива (або дуже професійно вдає).

В шлунку пече від дешевої піци, в голові гуде від кави, а на картці залишилося рівно стільки, щоб дотягнути до зарплати, якщо не дихати і не моргати. Його життя перетворилося на нескінченний цикл «дім-робота-соцмережі-сон». Хоча «сон» — це занадто гучне слово для трьох годин тривожного забуття під світлодіодну лампу.

І раптом це сталося.

Спочатку зник звук. Старий холодильник, який хрипів на кухні, раптово замовк. Потім вимкнувся Wi-Fi роутер, і синій вогник на стіні згас, як надія на премію. А за секунду зникло й головне — екран смартфона в руках Макса не просто згас, він помер. Батарея, яку він обіцяв собі зарядити ще годину тому, здалася.

— Тільки не зараз… — прошепотів Макс у порожнечу.

Він підвів очі. Квартира занурилася в таку густу темряву, якої він не бачив з дитинства. Вікна будинку навпроти були чорними дірами. Вуличні ліхтарі не горіли. Місто, яке завжди дихало шумом автівок і неоном реклами, раптом затамувало подих.

Це був не просто блекаут. Це була капітуляція цивілізації перед ніччю.

Макс відчув напад паніки. Де його зарядка? Де павербанк? Куди він його поклав? Він почав мацати руками по столу, перекинув порожню бляшанку з-під енергетика, яка з гуркотом покотилася по підлозі. Звук здався йому вибухом.

Без стрічки новин він залишився сам на сам із собою. І це була найгірша компанія, яку можна собі уявити. В темряві почали спливати думки, від яких він так старанно тікав у TikTok: борги, самотність, відчуття, що він просто «прокручує» своє життя, як нецікаве відео.

Він намацав на полиці стару декоративну свічку — подарунок, який роками припадав пилом. Чиркнув сірником. Тріпотливий вогник вихопив із темряви купу паперів на столі, які він збирався «розібрати колись потім», і старий зошит у твердій обкладинці. Чистий. Порожній. Як і його майбутнє, як йому тоді здавалося.

Макс сів за стіл. Рука звично шукала телефон, але замість холодного скла пальці стиснули звичайну кулькову ручку.

— Ну і що тепер? — запитав він вголос. Його голос прозвучав чужо у власній квартирі. — Що мені робити в цій чортовій темряві?

Він приставив ручку до паперу. Він не збирався писати маніфест. Він просто хотів виплеснути лють.

«Чому все так хреново?» — розмашисто вивів він на першій сторінці.

Він чекав, що нічого не станеться. Що він просто посидить у тиші, поки не дадуть світло, і він знову піде на дно цифрового океану. Але раптом… рука сама смикнулася.

Нижче, під його запитанням, з’явився рядок, написаний його власною рукою, але з такою впевненістю, якої Макс ніколи в собі не відчував:

«Тому що ти боїшся увімкнути внутрішнє світло, доки зовнішнє засліплює тебе».

Макс відштовхнувся від столу разом зі стільцем. Серце калатало десь у горлі. Це був не жарт. Це була перша справжня розмова в його житті.