Розділ 32

  Нічний Львів занурювався у вогку, глибоку тишу. Поодинокі ліхтарі вихоплювали з темряви порожні хідники, вмиті нічною росою кам'яні лички та старовинні фасади, що дрімали під темним покpовом травневого неба.

  Коліщатка валізи торохкотіли по залишках бруківки. Цей сухий, ритмічний гуркіт лунав у затитих вуличках занадто виразно. Ніка щохвилини зиркала набік, озираючи затінені брами, і щоразу її серце здригалося від найменшого шелесту. Поруч упевнено крокував Коріндейл. У чорному худі зі зсунутим на чоло каптуром він рухався безшумно, з таємничою легкістю, попри те що закляття виснажувало його. Праворуч від нього слідував Грім. Невидимий звір крокував м'яко, проте від його ваги час від часу стиха скрипів асфальт від дрібних камінців та піску, а з порожнечі доносилося низьке, задоволене гуркотіння.

— Не смикайся, — мовив Корі, не повертаючи голови. — Ти озираєшся так, ніби за кожним рогом на нас чекає за засідкою загін королівських єгерів.

— У твоєму світі за рогом, можливо, й чекають єгері, — прошепотіла Ніка, міцніше стискаючи висувну ручку валізи. — А в моєму — патрульна машина або якась нетвереза компанія. І пояснювати їм, чому я плетуся вночі бозна-куди, я зовсім не палаю бажанням.

  Вони минули ще декілька вулиць, поступово вибираючись із вилитого в старовинний камінь центру міста. Будинки ставали спочатку вищими, а потім рідшими. Бруківка поступилася місцем асфальтованим тротуарам, а залізобетонні паркани змінилися прогалинами, рідкими забудовами та заправками.

  На самому виїзді з міста, біля зачиненого цілодобового кіоску, простір висвітлював єдиний миготливий ліхтар. У його хиткому сяйві переминалися з ноги на ногу троє чоловіків. Від них на метри тхнуло дешевим пивом і тютюном.

  Побачивши дівчину з валізою та високого супутника у насунутому каптурі, один із них — кремезний чоловік у спортивній кофті — неприємно всміхнувся й зробив кілька кроків уперед, перегороджуючи шлях.

— Ого, яка красуня заблукала уночі! — вигукнув він, оглядаючи Ніку з голови до ніг. — Дівчино, а куди це ми так поспішаємо? Може, допомогти валізу донести? Чи скласти компанію?

  Реакція Коріндейла виявилася швидкою. Він миттю випростався, а правиця самочинно пірнула вниз — до халяви чобота, де ховалося лезо. На його обличчі спалахнула лють.

— Корі, ні! Не смій! — Ніка за частку секунди зорієнтувалася й із силою вхопила його за рукав, притискаючи руку до тулуба. Вона притишила голос: — Пообіцяй мені! Жодної бійки. Інакше ми ніколи не виберемося з міста, чорт забирай! — напівшепотом проговорила Ніка, — Я сама розберусь, гаразд?!

 Він на мить зупинився. М'язи на його щелепі напнулися, але він важко видихнув і повільно опустив руку, так і не оголивши зброю.

— Ти надто лагідна до них, жінко, — процідив він крізь зуби, але залишився на місці.

  Ніка повернулася до чоловіків, роблячи крок уперед і намагаючись надати своєму голосу максимально спокійного, крижаного відтінку:

— Дякую, допомога не потрібна. Я не зацікавлена у вашій компанії. Ми просто пройдемо повз, якщо ви не проти.

  Супутник молодика, однак, лише зневажливо пирхнув, розцінивши її спокій як слабкість. Він зробив ще один крок:

— Та що ти така горда? Ми ж просто...— він не встиг договорити.

Прямо з темряви кущів бузку, що росли біля тротуару — з абсолютно порожнього, відкритого простору за спиною Ніки — вирвалася важка, гарчаща вібрація.

  Грім, який терпляче спостерігав за присутніми, не довго думаючи, видав низький хижацький рик. Це був глухий, басовитий гул велетенського звіра, від якого асфальт під ногами злегка задрижав, а повітря забриніло.

  Вуличне сяйво ліхтаря на мить мигнуло, що, здається, остаточно сполохало підвипившу компанію. Троє чоловіків налякано замовкли. Їхні обличчя в одну секунду зблідли. Вони перелякано переводили погляди один на одного, потім на порожні кущі, з яких лунав цей геть не дитячий звук, і, не вимовивши більше жодного слова, впустили пляшку на асфальт.

— Дідько... що це за чортівня?! — писнув один із них.

  Вони, якось разом розвернулися й чимдуж накивали п’ятами у глибину провулка. Навіть не обертаючись.

  Коріндейл звично склав руки на грудях, і на його вустах з'явилася задоволена посмішка. Він простягнув долоню й легко поплескав по порожньому повітрю поруч із собою, де мав знаходитись грифон.

— Молодець, злюка, — зауважив він. — Хоча я б краще провчив їх залізом.

  Ніка важко видихнула, втираючи чоло й приборкуючи прискорене калатання серця.

— Ходімо далі, — мовила вона, знову беручись за ручку валізи. — Поки вони не повернулися, вважаючи все це якимось дурним жартом.