Розділ 28

— Добре... Поговоримо про це за містом. А зараз треба збирати речі.

  Збори зайняли весь залишок дня. Ніка дістала зі шафи свою найбільшу туристичну валізу на коліщатках.

— Яка дивна скриня на колесах, — зауважив Корі, обходячи валізу з боків.

— Це практично, — відказала Ніка, закидаючи всередину запасні джинси, пару футболок, засоби гігієни та заповнений нотаріальний лист. — І головне — сюди влізе вся твоя зброя.  

  Ніка наполягла, аби принц заховав у щільне відділення валізи свій сяючий стилет та важкі залізні шпори, аби він не лякав виглядом можливих нічних перехожих.  

  Поки вони складали речі, дівчина не втрималася від запитань, які вже давно не давали їй спокою.

— Корі... а якою ще магією ти володієш? — запитала вона, перекладаючи у рюкзак аптечку. — Ну, наприклад... чи можеш ти застати людину забути те, що вона побачила? Чи стерти пам'ять останніх кількох хвилин? Як у тих фільмах?

  Коріндейл, який саме роз розглядав сучасний шкіряний ремінь, злегка замислився, згадуючи уроки в замку.  

— Ментальні чари? Ні, чародійко, — покрутив головою принц. — Це вельми вузьконаправлена, тонка магія. У нашому світі її, звісно, вивчають в академії на старших курсах маги-вельможі, однак я ніколи серйозно над цим не замислювався. У мене просто не було потреби використовувати подібне.

  Він випростав плечі, і в його обличчі проступила виразна шляхетна зверхність:  

— До того ж, серед людей мого кола спілкування, застосовувати чари маніпуляції на звичайних людях вважається чимось низьким і негідним воїна. Магія повинна слугувати для покращення життя народу, або ж проти відкритих ворогів у бою. Тобто захистити тебе або атакувати ворога за допомогою чарів я, звісно, можу спробувати. Але маніпуляції з пам'яттю... це не мій шлях.

— Тобто ти можеш створити, не знаю... вогняну кулю? Чи магічний щит? — допитувалася Ніка, з цікавістю спостерігаючи за ним.

  Коріндейл важко зітхнув, помітно поморщившись:

— Не зовсім так. Мої здібності пов'язані з бойовим ефіром. Я можу посилити удар меча, зміцнити власний щит чи, навпаки, зробити обладунок ворога крихким, мов сухе скло. Ще я можу закляттям першого кола зробити себе й Гріма непомітними для чужих очей, якщо ми перебуваємо в розвідці. А от щодо «вогняних куль»... це звучить доволі цікаво. Розповіси мені обов'язково про це, але пізніше.  

  Він замовк, а потім додавши вже значно похмурішим тоном:

— Та загалом... у вашому світі занадто мало ефіру. Це мене навіть трохи лякає. Ефір — це дихання магії, він не береться нізвідки. Мої сили тут відновлюються надзвичайно повільно. Тому без крайньої необхідності я б намагався не використовувати чари.

  Ніка уважно кивнула, беручи до відома цю важливу деталь.

  Для майбутньої подорожі дівчина обрала найпрактичніший одяг: темні джинси, зручні кросівки та легку куртку-вітрівку. Проте коли вона вийшла зі спальні, Коріндейл окинув її вбрання вельми підозрілим, оцінюючим поглядом.

  Він підійшов ближче, простягнув рукав і пальцями торкнувся тонкої тканини її вітрівки.

— Ці твої «лати», чародійко, надто тонкі, — виніс він суворий вердикт. — Вони не захистять тебе ані від запеклого вітру, ані від нічного холоду. Особливо якщо ми піднімемося у небо.

— Корі, на дворі травень, майже літо! — запротестувала Ніка, відсуваючись від його дотику. — Я боюся навпаки — аби не спаритися у цьому всьому. Ще не вистачало захворіти для повного щастя!  

  Проте, трохи помовчавши під його суворим докірливим поглядом, вона все ж здалася й запихнула в свій невеликий міський рюкзачок теплу флісову кофту.

  За розмовами, суперечками та остаточними приготуваннями більша частина дня проминула непомітно. Коли вечірнє сонце остаточно згасло, поступаючись місцем густим, сутінковим синім барвам, а на верхівках старовинних будинків навпроти висипали перші ясні зорі, Ніка вже не могла дочекатися ночі. Напруга в квартирі зростала з кожною хвилиною.

  Близько опівночі місто остаточно затихло. За вікном лише зрідка шелестіли шини поодиноких автомобілів.

— Пора, — тихо мовила Ніка, натягаючи рюкзак на спину й беручись за ручку важкої валізи.  

  Коріндейл підвівся, шепнув декілька слів, і повітря довкола Гріма знову здригнулося сріблястим маревом. Грифон почав ставати невидимим, хоча його важкі кроки по роздертому килиму все одно віддавалися глухим шелестом.  

— Я йду першою, оглядаю сходовий майданчик, — прошепотіла дівчина. — Ви йдете слідом. Тихо, без шуму.

  Вона підійшла до вхідних дверей, повернула ключ у замку й рвучко розчахнула масивне полотно настіж.

  І саме в цей момент Ніка застигла на місці, відчувши, як серце у грудях просто зупиняється.

  Вона подивилася на стандартні, вузькі двері звичайного львівського під’їзду, потім обернулася й глянула на розправлені, м’язисті плечі та велетенський тулуб вже майже невидимого, але цілком матеріального грифона, який наближався до виходу...

  І до дівчини дійшла блискавична, катастрофічна думка: Грім зі своїми велетенськими габаритами та крилами фізично не пролізе у ці двері!