Розділ 27

  З думкою — «як не здуріти?», день минав повільно, але досить продуктивно. Травневе сонце повільно схилялося до заходу, випалюючи на схилах Високого Замку останні золотаві спалахи та розливаючи по дахах львівських будинків густий, бурштиновий відблиск. У квартирі панувала відносна тиша, просякнута пахощами свіжозвареної кави, вже на хвилинку — п'ятого горнятка, підсушеного хліба та ледь відчутним, сосновим духом, який, здавалося, вріс у шкіру Коріндейла.  

  Ніка сиділа за кухонним столом, подпираючи підборіддя долонями, й перебирала в голові варіанти втечі. Залишатися в місті було рівнозначно добровільному кроку в пастку. Вийти на вулицю вдень разом із задиркуватим принцом, який, будемо відвертими, у будь-яку мить міг кинутися із ножем на черговий трамвай чи тролейбус та невидимим, але важким грифоном — божевілля найвищої проби.  

  «Тільки вночі, — постукувала олівцем по стільниці дівчина. — Коли вулиці вилюдніють, а тіні огорнуть підворіття».

  Спочатку думка винайняти закритий вантажний бус здавалася Ніці майже геніальною. Вона навіть встигла відкрити застосунок у телефоні, шукаючи приватні оголошення перевізників. Проте в міру того, як розум тверезів, ейфорія випаровувалася. Як вона пояснить водієві наявність Коріндейла — в вантажному відсіку, буцімто пустому? А головне — що робити, якщо Грім злякається різкого повороту, загарчить чи рвучко вдарить масивними лапами в залізний борт? Будь-який переляканий шофер миттю викличе поліцію або просто висадить їх посеред траси. І добре, якщо ніхто не постраждає при цьому.

  Ніка важко зітхнула й зі злістю закрила застосунок.

— Ні, це нікуди не годиться... — пробурмотіла вона собі під ніс.

— Що ти там знову бурчиш під ніс, чародійко? — лунав із вітальні оксамитовий баритон Корі.  

  Принц уже виліз із-за ноутбука, де досхочу надивився на екранні битви, і тепер розважливо розминав плечі, струшуючи темно-каштанові пасма з чола.  

— Я зкасовую план із залізною каретою, — відповiла дівчина, виходячи з кухні. — Нам доведеться йти пішки. Вийдемо з квартири вночі, коли місто засне, і пробиратимемося бічними вуличками за межі Львова.

Вона зупинилася перед принцом, склавши руки на грудях, і запитально звів брови:

— Скажи, Корі... чи зможе твій Грім непомітно слідувати за нами, поки ми не залишимо місто? І головне — не видавати жодного звуку? Якщо ми виберемося на трасу, можливо, у нас з'явиться шанс упіймати якийсь попутній транспорт.

Коріндейл подивився на неї з таким глибоким, неприхованим здивуванням, ніби Ніка щойно запропонувала йому переплисти океан у дерев'яному кориті.

— Йти пішки? Години бруківкою та пилом, аби потім благати про місце в чужому возі? — принц зверхньо всміхнувся, закладаючи руки за спину. — Навіщо всі ці дурниці, жінко, якщо за містом ми можемо просто осідлати Гріма й прилетіти туди, куди тобі треба?  

Ніка застигла, кліпаючи очима. Вона відчула, як язик відмовляється коритися.

— Тобто... — дівчина затинаючись вимовила кожне слово. — Ти хочеш сказати, що ми можемо полетіти... верхи на ньому? На грифоні?!

— Ну, приблизно це я й мав на увазі з самого початку, — Корі розслаблено знизав м'язистими плечима, а в його сірих очах спалахнув знайомий азартний вогник. — Грім — королівський бойовий птах. Він спокійно підніме двох дорослих вершників разом із твоїми клунками. Якщо ти так боїшся, що ваші місцеві селяни чи вартові помітять нас у небі, ми піднімемося в повітря вже за містом, над лісовою смугою.  

  Думка про політ на міфічному хижаку змусила шлунок Ніки стиснутися в тугий вузол. З одного боку, це вирішувало абсолютно всі проблеми з транспортом, брудними дорогами та випадковими перехожими. З іншого... вона ніколи в житті не піднімалася вище дев'ятого поверху на ліфті, чи по сходах, не кажучи вже про політ на живій істоті з велетенським дзьобом та пазурами! 

— Я... я навіть не уявляю, як це відбувається, — щиро зізналася дівчина, відчуваючи, як від щік відливає кров.

  Коріндейл повільно зробив крок до неї. Всі його розкуті, варварські рухи були сповнені такої впевненості та природної сили, що Ніка мимовільно затамувала подих. Він зупинився зовсім близько — так, що вона знову відчула жар, який пашів від його тіла, і вловила знайомий запах дикого лісу.  

— Не бійся, чародійко, — м’яко промовив принц, і в його баритоні вперше не було ані краплі кпини. Він нахилився трохи нижче, впиваючись поглядом у її блакитні очі. — Це майже як кататися верхи на коні. Тільки з вітром у обличчя й хмарами під ногами. Я буду тримати тебе. Ти не впадеш.

  Від його низького, заспокійливого голосу та обіцянки «тримати» по шкірі Ніки пробігла хвиля гарячих мурашок. Вона швидко відвела погляд, аби сховати ніяковість, і хапливо покашляла.