Розділ 25

  Коріндейл сидів на замалому для його масивної постаті стільці. Він виглядав наче дитина в очікуванні матері, що принесла смаколики. Проте вже наступної секунди дівчина подумки струснула головою: цей зайди-голова все одно залишався невиправним, пихатим нахабою, чия королівська зверхність здатна була довести її до сказу за лічені секунди. Та попри все, треба признатися хоча б собі, він виглядав мило.

  Вологому соковитому духу свіжої телятини знадобилося всього кілька митей, аби пробитися крізь пакет і досягти нюхових рецепторів пташки.

  З кутка вітальні з диваном пролунав важкий скреготливий звук. Диван, здається, не витримував ваги неіснуючої міфічної істоти. Грім, який ще хвилину тому солодко сопів, рвучко підняв горду орлину голову. Його кругле бурштинове око широко розчахнулося, ніздрі над масивним дзьобом розширилися, вловлюючи п’янкий аромат сирого м’яса. Грифон важко підхопився на пазуристі лапи, солодко потягнувся всім своїм м’язистим тулубом і видав напівсонний, вимогливий клекіт.

— Так, усі по черзі, — твердо мовила Ніка, ставлячи важкі пакети на підлогу біля кухонної стійки. — Спочатку ми нагодуємо твого звіра.

  Коріндейл повернув голову до грифона. Його сірі очі звузилися, а на засмаглому обличчі спалахнула ревнива, глибоко ображена міна.

— Де це видано, аби тварин годували перш за принца? — пробурмотів він собі під ніс із такою дитячою докорою, що Ніка заледве втрималася від кпини.

  Грім, який уже встиг переступити через залишки зламаного торшера, складеного в куточку в надії на ремонт, й наблизитися до пакунків, не залишився в боргу. Грифон притиснув пір’яні вуха до голови, випростав шию і засичав просто в обличчя своєму господарю, випускаючи з ніздрів гарячу пару.

— Гей-гей, хлопче, ти чого? Забув, хто з нас хазяїн?! — вигукнув Корі, спираючись долонями про стільницю й згори вниз впиваючись поглядом у пернатого хижака. — Так, я згоден, що цей світ дивний і ти вже голодний, але я теж голодний! Тож ми розділимо цю трапезу усі разом, зрозумів?

  Грифон у відповідь лише коротко клацнув дзьобом, явно демонструючи, що поступатися своєю часткою не збирається. 

  Коріндейл злегка здригнув плечима від прохолодного протягу, що дув із прочиненої кватирки, й незадоволено звів брови:

— Звісно, якщо господиня цих казематів зволить повернути мені сорочку... Бо тут, між іншим, вельми свіжо. 

— Твоя сорочка випрана й висушена, висить у ванні, — відказала Ніка, витягаючи з пакета перший соковитий шматок м'яса.

  Проте дівчина була непохитною: спочатку — хижак. Вони з Коріндейлом швидко з'ясували сумну математику раціону королівського грифона. Аби бойовий птахолев почувався в силі й не заглядатися на сусідських котів чи саму Ніку, йому потрібно було щонайменше кілька кілограмів відбірного сирого м’яса на один прийом. І бажано, аби цей прийом відбувався бодай двічі на день.

  Коли Грім із розмаху впився дзьобом у телятину, розриваючи волокна із задоволеним нутровим клекотом, Ніка схопилася за голову.

  Думки гарячково закрутилися у важкій, безвихідній спіралі. Де в центрі сучасного міста дістати таку кількість свіжого м’яса щодня?! Полювати у львівських парках чи на вулицях — божевілля, яке за п’ять хвилин приверне увагу поліції, ветеринарних служб та преси. Купувати щодня по десять кілограмів вирізки на ринку?

  Ніку знову затопила каламутна, крижана хвиля розпачу. На її банківській картці після сьогоднішнього походу в супермаркет залишилися мізерні копійки. А попереду висіли борги за оренду кав’ярні, капризна кавомашина, розтрощений телевізор та кредити.

  «Господи, як же я в це вляпалася?.. — пронеслося в голові з болісним тупотом у скронях. — Що мені робити? Прогодувати це збіговисько у місті нереально. А враховуючи мої борги — це просто неможливо!»