Розділ 24

— Мамо, розкажи мені про них, — м’яко, але наполегливо попросила Ніка, простягаючи руку й накриваючи долоню матері. — Розкажи про батька. Про Олександра. І про його матір. Ви ж ніколи мені про це не говорили. Скільки пам'ятаю — завжди лише «мав нестерпний характер» та «не шукай, ти йому не потрібна». Чому він пішов? Що насправді сталося того дня? Я уже не дитина, мам...

  Марія Володимирівна важко зітхнула. Вона заплющила очі, наче гортала старий альбом із пожовклими фотографіями, які роками намагалася спалити у пам'яті.

— Твій батько... Олександр завжди був дивакуватим, не те щоб зовсім..., — повільно почала мати. — але я його кохала. Справді кохала. Навіть коли його мати, Євгенія, відмовилася приїхати на наше весілля. Вона взагалі нас цуралася. Жодного разу не завітала до Львова, жодного разу не приїхала, коли ти народилася. Доволі дивна ця жінка була... Похмура, чужа якась.

  Мати замовкла, зробивши ковток охололої кави. Її голос забринів глухим, задавленим болем:

— А того літнього вечора... тобі тоді заледве п’ять рочків виповнилося. Олександр повернувся з роботи пізно. Сів за кухонний стіл, подивився на мене такими дивними очима й сказав, що не має права обмежувати себе сім'єю, адже йому призначена зовсім інша доля. Я, звісно, звела все в жарт... Подумала, що він просто перевтомився чи щось собі фантазує. А наступного дня він не повернувся. І через тиждень теж. Поліція лише руками розводила. Коли я з розпачу зателефонувала до його матері, Євгенія слухала мене мовчки. А потім сказала, як відрізала: «Не шукай його, дівчинко. Все одно не знайдеш. Живи своє життя, дитино, а про нього забудь. Не шукай». І те її «не шукай, не знайдеш»... воно налякало мене тоді до чортиків. Більше ми ніколи не спілкувалися.

  У цукерні запанувала важка тиша.

  Ніка сиділа, впившись поглядом у мармурову стільницю, а в її голові із шаленою швидкістю складалися фрагменти єдиної, моторошної здогадки.

  «Не має права обмежувати себе сім'єю... Не шукай, не знайдеш».

  Батько не просто так зник безвісти. Він не втік до іншої жінки й не кинув їх свідомо. Що, як він... так само провалився в якийсь інший світ? Що, як її родинна історія ховає в собі дику, незбагненну магію, яка передається спадково? Якщо вона сама якимось дивом змогла затягнути у свою вітальню справжнього принца з Ельмінстера разом із його грифоном, то Олександр міг точно так само вилетіти в іншу реальність і просто не змогти повернутися назад!

  Звісно, дівчина й гадки не мала, як саме працює ця сила і чи є для цього якась наукова або магічна назва. Але якщо її здогадка бодай на декілька відсотків вірна, то відповіді слід шукати саме там. У будинку тієї дивної бабусі Євгенії, яка єдина знала правду про зникнення сина.

— Мам, — тихо, але твердо сказала Ніка, підводячи блакитні очі. — Я вирішила все-таки з'їздити в Старий Гай. Подивитися, що за будинок мені залишили. Мабуть, поїду туди цими вихідними.

  Марія Володимирівна здивовано подивилася на доньку, а потім лише сумно похитала головою:

— Як знаєш, доню... Я дуже ображена на ту сім’ю за весь цей біль. Але нехай спочивають в мирі, якщо вже так сталося. Тільки будь обережна, там же нібито глушина дика. Принаймні так, казав твій батько.

— Я буду обережна, мамо. Обіцяю. Не тривожся. Якби не кредити, я б не поїхала. Мабуть. 

  Ніка поверталася до свого будинку, важко несучи у двох великих пакетах п'ять кілограмів відбірної телятини та продукти. Ранок, який починався як суцільне божевілля, тепер набув чіткого напрямку. Їй треба дістатися до того села. 

  Піднявшись на свій поверх, дівчина вставила ключ у замок і тричі повернула його. За дверима було підозріло тихо. Ніка обережно переступила поріг, поставила важкі пакунки на підлогу й визирнула до кімнати.

  Коріндейл сидів на кухонній табуретці біля робочого столу, геть забувши про свою королівську гордість. Його засмагле обличчя було повністю освітлене синім сяйвом екрана ноутбука. Принц Ельмінстера, затамувавши подих, із роззявленим ротом та палаючими сірими очима спостерігав, як екранні лицарі під звуки сурем штурмують фортечні мури.

  А Грім так і не зліз з дивана, дивися який панич. Велетенський грифон задоволено клекотав уві сні, і його пазуриста лапа розслаблено звисала до підлоги.

  Ніка сперлася плечем об одвірок, спостерігаючи за цією парою, і на її губах попри все з'явилася мимовільна усмішка.

— Здається, твоя армія програє, високосте, — тихо мовила дівчина.

  Коріндейл рвучко повернув голову, його сірі очі спалахнули азартним вогнем, а на вустах з'явилася та сама наглюча посмішка:

— Ці воїни у склі зовсім не вміють тримати стрій, чародійко! Я б очолив їхню кінноту й узяв цю фортецю за пів години. Ти принесла моєму Гріму їжу, а мені, мені щось принесла?