Розділ 21

Сонячні смуги, пронизані золотавим пилом, повільно повзли по ковдрі, але Ніка застигла, боячись навіть моргнути. Вона лежала нерухомо, вловлюючи шкірою кожен подих, кожен рух чоловічого тіла позаду. Вона відчувала, як ритмічно й глибоко піднімається його грудна клітка, як гарячий подих торкається її потилиці, лоскочучи дрібні волосинки на шиї. Це було так... приємно, зворушливо чи навіть більше, потрібно їй. Зараз, через казна-скільки років, після того, як батько зник з її життя, усередині спалахнуло дивне забуте відчуття — спокійна, абсолютна захищеність. Поруч із цим задиристим, наглючим принцом, чиї плечі закривали її від усього світу, від якого віяло липневим жаром, і було так важко почуватися беззахисною. На мить дівчині захотілося заплющити очі, пригорнутися до цього тепла, обійняти й заново поринути в дрімоту, забувши про кредити, розбитий телевізор та зламану кавоварку. 

«Прокинься, Ніко! — гарячим імпульсом прострілило мозок. — Ти лежиш у ліжку з чужоземним нахабою, який учора погрожував трамваю ножем! Що подумає собі цей хвалько, прокинувшись в обіймах з тобою!»  

Розсудливість миттю повернула її на землю. Вона повільно, міліметр за міліметром, почала випростовуватися з-під його важкої правиці, намагаючись не сполохати принца. Коріндейл лише тихо пробурчав щось уві сні, міцніше стиснувши пальці на її животі та впритул уткнувшись носом у її плече. Ніка затамувала подих, обережно перехопила його зап’ястя й почала відводити руку убік.  

На кухонній стійці за стіною пронизливо, на всю квартиру, розлетівся вимогливий дзвінок мобільного телефона.

Коріндейл миттю здригнувся. Його сірі очі розчахнулися, в них спалахнув гострий підозрілий вираз, а рука на її талії рефлекторно стиснулася, мов залізні лещата.

— Вороги?.. — низьким, сиплим від сну баритоном запитав він, випростовуючись на ліжку.

— Це телефон! — квапливо прошепотіла Ніка, вириваючись з його обіймів і вискакуючи з ліжка на прохолодну підлогу.

Вона вхопила смартфон із кухонного столу. На екрані миготіло найгірше із можливих у цей момент імен: «Мама». Вона глянула на принца зробивши жест закритого рота. Той здивовано підняв брову спершись на лікоть.

Ніка важко ковтнула слину, зробила глибокий вдих і натиснула на зелену позначку. 

— Алло, мамо? Доброго ранку...

— Ніко, донечко, ти вже не спиш? — пролунав у слухавці такий бадьорий голос матері. — Я якраз скоро проїзджатиму повз твою вулицю. Думала забігти до тебе, на каву перед роботою, занести ті запечені яблука, що ти просила...

У Ніки всередині все затерпло. Перед очима вималювалася картина: мати відчиняє двері, ступає у вітальню, а там на ортопедичному дивані хропе велетенський грифон, на підлозі хрустять залишки кришталевої вази, а зі спальні виходить напівголий принц із чужого виміру.  

— Ні! Тобто... Мамо, не треба! — занадто швидко випалила дівчина, притискаючи слухавку до вуха. — Я... я сьогодні взяла вихідний! У мене купа справ по господарству. Збиралася зараз бігти у супермаркет на великі закупи.

— Вихідний? — мати на мить замовкла, здивована. — Ну то це ж просто чудово! Я якраз вільна до обіду. Давай я піду з тобою в супермаркет, допоможу з пакетами, а потім заскочимо десь на каву та круасани, попліткуємо!

Ніка заплющила очі, впираючись лобом у холодний корпус холодильника.

— Мамо, я... я сама впораюся. Чесно! Мені треба забігти ще в пару технічних магазинів...

— Ти що від мене ховаєшся, Ніко? — засміялася мати. — Все, за пів години чекай мене біля супермаркету на розі. Не запізнюйся! Матимемо трішки часу за кавою, я вже скучила доню.