Розділ 23

Ранішнє повітря після задухи й хаосу квартири здавалося дивовижно свіжим, просякнутим вогким ароматом вмитого нічним дощeм асфальту. Ніка швидким кроком бігла бруківкою, на ходу поправляючи комір вільного светра. Серце все ще дріботіло в грудях оскаженілим ритмом після ранкових подій, але вона уже швиденько прораховувала кожен наступний крок. Адже біля скляних дверей великого супермаркету на розі вулиці вже чекала мати.

Марія Володимирівна виглядала як завжди елегантно: стриманий блакитний плащ, акуратно укладене світле волосся та вже звичний, надто проникливий погляд, від якого Ніці з дитинства важко було щось приховати.

— Донечко! — мати тепло обійняла Ніку, притиснувши до себе, і одразу ж відступила на півкроку, уважно оглядаючи її обличчя. — Боже, ти якась зовсім бліда. Та й очі палають... Ти взагалі спиш нормально останнім часом? Тобі треба обов'язково відпочивати більше!

— Сплю, мамо, сплю, і відпочиваю, просто роботи багато, ти ж знаєш, — Ніка постаралася усміхнутися якомога природніше, перехоплюючи ручку металевого візка. — Ходімо, бо в мене не так багато часу. На будувала планів на сьогодні.

Мрії про швидкі закупки розпалися біля першого ж м’ясного прилавку. Ніка, майже не дивлячись на ціни, попросила продавчиню зважити п’ять кілограмів відбірної свіжої телятини — соковитого, важкого м’яса без кісток.

Марія Володимирівна застигла поруч із роззявленим ротом, втупившись поглядом у велетенський пакунок, який затягнув на чималу суму. Її здивуванню не було меж.

— Ніко, ти що, збираєшся годувати цілу роту солдатів?! — сплеснула руками мати. — Навіщо стільки м’яса?! Ти ж сама майже не їси вдома! Це ж... шалена сума грошей!

— Ми... ми з друзями вирішили вибратися на природу за кілька днів, — вигадала на ходу Ніка, намагаючись не почервоніти під уважним поглядом Марії Володимирівни. — Шашлики, відпочинок за містом. Хлопці просили купити м’яса заздалегідь. Вони замаринують.

— Хлопці? — мати примружила очі, а на її губах з’явилася хитра, дражлива посмішка. — Охо-хо, то у моєї заклопотаної донечки нарешті з’явилася якась компанія? І що це за хлопці, якщо не секрет? Там же будуть не тільки хлопці, так? Можливо у тебе хтось з'явився?

— Мамо, прості знайомі хтось з роботи, хтось ні! Потім розповім, — квапливо відрізала дівчина, розвертаючи візок у ряд з яйцями, сиром та молочкою. — І нікого у мене немає, якщо ти про це... ну, щодо відносин. — Швиденько накидавши звичних продуктів, навіть не поглянувши на овочі, вона розвернула візок у бік кас. Ще не вистачало їй якраз хлопця! 

За десять хвилин вони з мамою вже сиділи за невеликим круглим столиком затишної цукерні через дорогу. На столі вистигали два паруючі капучино та свіжі круасани з мигдалем, але Ніка майже не торкалася їжі. Вона крутила в пальцях паперову серветку, намагаючись підібрати правильні слова.

— Мам... — тихо почала Ніка, опустивши погляд у чашку. — Мені днями телефонував адвокат. І лист принесли від нотаріуса.

Марія Володимирівна зупинила чашку біля самих губ. Її обличчя миттю втратило грайливий вираз, а очі звузилися від тривожного передчуття.

— Адвокат? Щодо чого?

— Щодо спадщини, — Ніка глибоко вдихнула. — Померла бабуся Євгенія Василівна. Два місяці тому. Залишила мені хату й ділянку в селі Старий Гай.

Назва села напружила матір. Марія Володимирівна повільно поставила чашку на блюдце. Її пальці легенько затремтіли, а на чолі залягла глибока, бентежна зморшка.

— Євгенія... — тихо, з гірким відтінком вимовила мати, відводячи погляд у вікно. — Я сподівалася, дочко, що ти ніколи в житті не почуєш про те село.