Розділ 18

Коріндейл здивовано звів темно-сірі очі, зупинивши пальці на пряжці:

— Омиваю тіло, чародійко. Чи ти сподівалася, що я лізтиму під воду в чоботях та обладунку?

— Це... це непристойно! — вигукнула дівчина, перестрашено закриваючи обличчя обома долонями. — Роздягатися прямо передо мною! Ти взагалі маєш хоч якесь уявлення про пристойність?!

Принц випростав губи у своїй невимовно дражливій посмішці:

— У моєму замку служниці вважають за честь подавати мені рушники у купелі. Але якщо твоя сором'язлива високість боїться спокуси...

— Суповий набір із тебе, а не спокуса! — вищала Ніка і, не тямлячи себе від сорому та обурення, вискочила з ванної, з силою грюкнувши дверима просто перед його носом.

Вона спиралася спиною на зачинені двері в коридорі, важко дихаючи й притискаючи холодні долоні до палаючих щік. Серце стукотіло у ребрах наче оскаженіле, а перед очима досі стояв вигляд його засмаглого, м’язистого торса.

— Божевільний... Абсолютно божевільний дикун! — прошепотіла вона в темряву передпокою. 

Аби хоч як розвіяти ці палючі думки та скерувати розбурхану енергію в прагматичне річище, Ніка кинулася до вітальні.

У кімнаті панував суцільний розгардіяш. Вона почала квапливо збирати з підлоги уламки кришталевої люстри, складала збиті книги назад на полиці й підмітала залишки розтрощеного плазмового телевізора. Фізична праця трохи заземлювала. Треба було нарешті навести порядки.

Тим часом Грім, який досхочу нажерся замороженої телятини, зручно вмостився прямо посеред її ортопедичного дивана. Велетенський пернатий хижак згорнувся калачиком, наче гігантський свійський кіт, підклав під голову пазуристі лапи і задоволено клекотав, випускаючи з ніздрів тепло. Ну прямо кошеня, розміром з корову. На дівчину він ніяк не реагував, лише супроводжував лінивим поглядом.

Ніка зупинилася біля дивана з віником у руках. Вона розглядала цього міфічного монстра, який виявився напрочуд спокійним у ситому стані, і відчувала, як її лють остаточно розчиняється. Залишалася лише важка, безмежна втома. І відчуття безвиході, що вирішило оселитися в її душі. Вечір уже панував над містом. За вікном згущалися темні, сині сутінки, у яких спалахували перші вуличні ліхтарі. Насувалася ніч. А в неї не залишалося жодної ідеї, жодного плану, що робити далі з цим принцом, його грифоном та власним життям, яке перестало бути сумним.

Ніка сіла на край крісла, опустивши руки, і в її блакитних очах блиснули перші, неконтрольовані сльози розпачу. Вона почувалася абсолютно беззахисною перед цим божевільним вироком долі. Якось пояснити хлопця ще було можливо, а от грифона, яких банально не існує в її світі ніде , окрім легенд... неможливо.

Почувся шум і засув ванної кімнати клацнув.

Двері з рипінням розчахнулися. І на поріг коридору повільно вийшов Коріндейл. Вода дрібними, сяючими краплями стікала по його плечах, широких грудях та міцних стегнах. Темно-каштанові пасма волосся були вологими й скуйовдженими. Він вийшов у коридор абсолютно, абсолютно голим — в чому мати родила, звично випроставши плечі й оглядаючи напівтемряву квартири з королівським спокоєм.

Ніка поволі повернула голову, її блакитні очі розширилися від шоку. Вона відкрила рот, аби видати крик, але в останню секунду її мозок прострочила блискавична, жахлива здогадка:

«Рушник... Я ж забула дати йому рушник!»