Розділ 16

  Образа Коріндейла випарувалася десь на підході до під’їзду, поступаючись місцем більш прозаїчному й вимогливому відчуттю. Дорога назад минула без збройних сутичок із міськими механізмами, але щойно за ними зачинилися масивні броньовані двері квартири, принц зупинився посеред передпокою, зверхньо склав руки на грудях і похмуро заявив:

— Якщо в цьому світі не прийнято годувати гостей після тривалого походу, чародійко, то це поганий світ. У моєму замку за подібну гостинність господарів позбавляють права приймати шляхетних людей.

  Ніка важко зітхнула, спираючись спиною об дверне полотно. Ноги після біганини містом та виснажливих розмов гули, а в скронях дріботів тупий, монотоний біль.

— У твоєму замку, височносте, напевно, є ціла зграя кухарів, яка розкриває роти за першим клацанням твоїх пальців, — сказала вона, знімаючи плащ і кидаючи сумку на пуф. — А тут є тільки я, порожній холодильник і два кредити. Тож скажи спасибі, що я взагалі витягла тебе з кав’ярні до того, як Мар’яна намалювала на твоїй фізіономії свій номер телефону.

  Із вітальні пролунав важкий, зневажливий сухий тріск. Омана першого кола, очевидно, остаточно виснажила магічні сили Коріндейла, бо сріблясте марево в кутку кімнати розвіялося та зникло. Посеред роздертого килима, розпроставши велетенські золотаво-брунатні крила та струснувши пір’ям, вималювався Грім. Звір покрутив гордою орлиною головою, кліпнув жовтими бурштиновими очима й загрозливо клацнув масивним дзьобом, вимагаючи своєї частки уваги.

— Він теж голодний, — суворо додав Корі, випростовуючи плечі під чорним бавовняним худі. — І якщо ти не знайдеш для нього сирого м’яса, я не гарантую, що він не спробує пообідати твоїми кісточками.

— Тільки спробуй! — Ніка застережливо підняла вказівний палець, хоча всередині все терпло від одного вигляду пазуристів лап грифона.

  Вона проминула принца, навмисно зачепивши його плечем, і рушила до кухні. Відчинивши дверцята холодильника, дівчина сумно оглянула свої скромні запаси: шматок сиру, пів пачки вершкового масла, декілька яєць та пучок прив'ялої петрушки. Проте в кутку морозильної камери на свій час чекав солідний, півторакілограмовий шматок замороженої телячої вирізки — подарунок матері, який Ніка берегла для особливого приводу.

— Ось, — вона з силою витягла крижану брилу м’яса і, намагаючись не дивитися грифону в очі, кинула її прямо на роздертий килим у вітальні. — Трапезуй, пташечка. І щоб жодної крихти на ламінаті.

  Гром витріщився на прозорий брусок замороженого м’яса, нахиливши голову набік. Потім випустив із ніздрів пасмо гарячої пари, задоволено клекотнув і з розмаху впився масивним дзьобом у телятину. Сухий тріск роздираного м'яса та криги лунко відбився від стін.

— Непогано, — зауважив Корі, опинившись на порозі кухні. Його сірі очі з уважною зацікавленістю стежили за тим, як дівчина розпалює плиту. — А для мене?

— Для тебе — царська страва львівських холостяків, — буркнула дівчина.

  Вона спритно розбила на розпечену пательню п'ять яєць, кинула чималий шматок вершкового масла, притрусила все дрібкою солі та духмяного перцю. За пару хвилин по кухні розлився соковитий, п’янкий аромат смаженого білка та розтопленого жиру.

  Коріндейл присів на краєчок високого барного стільця. Бавовняне худі натягнулося на його широких плечах, але принц, здавалося, вже трохи звик до дивного одягу. Він із глибокою підозрою дивився на золотаві жовтки, що шкварчали на пательні, але коли Ніка поставила перед ним тарілку й простягнула виделку, його шляхетна витримка остаточно тріснула.

  Принц з'їв яєшню за декілька хвилин, діючи виделкою з дивовижною, природною грацією, яка не залишала сумнівів у його королівському походженні, хоч як би він не намагався удавати з себе дикуна.

— Це... прийнятно, — мовив він, витираючи губи лляною серветкою і кидаючи на дівчину випробовуючий погляд. — У твоєму «легендарному» чаклунстві є принаймні один плюс: ти вмієш тамувати голод.

— Рада, що ваша високість не отруїлася, — відказала Ніка із саркастичною посмішкою, схопивши свій ноутбук із підвіконня. — А тепер не заважай. Мені треба працювати.

  Вона сіла за кухонний стіл, розчахнула кришку сріблястого лептопа й натиснула кнопку живлення. Екран спалахнув яскравим синім світлом.

  Коріндейл від несподіванки аж сахнувся назад, його рука знову самочинно сіпнулася до халяви чобота — туди, де ховався стилет.

— Що це за пласке дзеркало?! — низько зауважив він, звузивши очі. — Воно світиться без вогню. У ньому ув'язнений дух?

— Це ноутбук, Корі. Комп’ютер, — виснажено виповіла дівчина, навіть не підводячи очей від клавіатури. — У ньому немає жодних духів. Тільки електронні плати та інтернет. Наш головний... сувій знань.

  Вона впала пальцями на клавіші, квапливо набираючи в пошуковому рядку браузера комбінації слів: «матеріалізація снів», «паралельні світи», «міжсвітні портали», «давня магія Львівщини»...