Розділ 14

— Прибери лезо, божевільний! — випередила його Ніка, із силою повисаючи на його руці. — Припини це негайно! Бовдуре! Як ти мене слухав кілька хвилин тому? 

  Серце дівчини шалено калатало у ребра — не стільки від витівки принца, скільки від цієї небезпечної, запаморочливої близькості, від його хвилюючого запаху, який миттю оповив її.

— Це звичайний трамвай! — сказала вона, все ще намагаючись силою опустити його руку зі зброєю. — Він їде по рейках! Це звичайний міський транспорт, він не живий! Як і екіпажі, господи.

  Трамвай із пронизливим скрипом зупинився на зупинці поруч. Перехожі на тротуарі замовкли, витріщившись на дивну пару біля стіни.

  Прямо біля лавочки стояла огрядна бабуся з ситцевою торбою в руках. Вона повільно перевела погляд із сяючого стилета в руці Коріндейла на його насунутий каптур, покрутила головою, зневажливо цокнула язиком і голосно, на всю зупинку, пробубоніла:

— Ото понаїдаються своїх таблеток, понасидяться за копуктерами і тирнетами, а потім ввижаються їм дракони...

  Коріндейл миттю розвернувся до бабусі. Його сірі очі звузилися, а на обличчі спалахнула зверхність та злість. Він почувався дурником у світі чародійки, попри її пояснення, він шукав небезпеки навколо. Він не звик, що простолюдини мають право голосу.

— Як ти смієш, стара шкапо, такі речі принцу говорити?! — гримнув він своїм владним баритоном, роблячи крок до старенької. — Та за подібні слова в Ельмінстері тебе б...

— Мовчи! Просто мовчи! — зашипіла Ніка, з усієї сили вхопивши його за рукав і тягнучи вбік, поки бабуся не почала кликати поліцію. 

— Вибачте, пані, він у нас трішки той вот... Або не трішки, таблетки закінчились не вчасно! — вона, з останніх сил волокла цю шафку в сторону. — Не смій так говорити з людьми поважного віку! — крізь зуби говорила Ніка, — Інакше, залишу тебе прямо тут!

  Дівчина заштовхала його у затишну бічну вуличку, подалі від людських очей. Ніка спиралася долонями об власні коліна, важко дихаючи від виснаження та сорому. Все, що відбувалося з самого ранку, остаточно вибило з колії її нервову систему.

— Послухай мене уважно, спадкоємцю, — промовила вона, підвівши на нього палаючі розпачем очі. — Це світ механізмів і машин. Тут немає вашої магії. Усі ці залізні штуки, які гудуть і їздять вулицями — це не монстри. Вони безпечні для людей, зрозумів? Не треба кидатися з ножем на кожен трамвай чи автобус! І вбити вони можуть, але лише, якщо кидатися на них! Бо це залізяки, які пересуваються на певній швидкості. Інструмент. Без людини вони не їдуть.

  Коріндейл зверхньо склав руки на грудях, хоча стилет непомітно сховав назад за халяву чобота.  

— Твої «механізми» шумлять, мов розлючені виверни, — похмуро процідив він. — Ти повинна була пояснити все раніше.

— Вони просто їздять! — дівчина провела рукою по обличчю, проганяючи русяве пасмо, що вибилося з зачіски. — Іще одне: якщо тебе хтось про щось запитає — мовчи. Або кажи, що ти з глухого, відбитого карпатського села. А краще роби вигляд, що ти глухий і просто не почув питання. Тобі все зрозуміло?  

— Я не збираюся вдавати з себе глухого мужика з гірського висілка, чародійко, — заперечив Корі, знову випростовуючи плечі з королівською виправкою, яка змушувала Ніку зубами скрипіти.  

— А доведеться! Якщо не хочеш опинитися за ґратами! — відрізала вона й рушила далі бруківкою. — За мною. Ми йдемо в кав’ярню.

  Вони минули ще два квартали й нарешті підійшли до затишного закладу з дерев'яною вивіскою «Мідна Турка». З відчинених вікон лився знайомий, гіркувато-солодкий аромат обсмаженого зерна та свіжої випічки.  

  Тільки-но Ніка штовхнула двері й зайшла всередину, затягнувши за собою Коріндейла, як розмова в залі на мить стихла.

  За стійкою метушилися дві молоді офіціантки — Мар’яна та Софія, які працювали в ранкову зміну. Побачивши супутника власниці, дівчата застигли з чашками в руках. Коріндейл у чорному худі, шкіряних штанях, важких чоботях зі шпорами та засмагою виглядав, як модель із обкладинки. Навіть знявши каптур, у цього поганця на голові було не гніздо, а творчий безлад, який так і хотілось поправити долонькою.

  Мар’яна миттю поправила свою ідеальну для ранку зачіску, грайливо всміхнулася й підскочила до стійки.

— Ой, Ніко Олександрівно, доброго ранку! — залебеділа дівчина, не зводячи очей із принца. — А ми й не знали, що до нас такі поважні гості завітають... Молодий чоловіче, бажаєте кави? Наш бариста робить найкращий флет-вайт у місті!