Розділ 13

  Дерев'яні східці у старих будинках, що пам'ятали вже кілька сот років, тяжко поскрипували під ногами. Коріндейл ішов позаду, і його високі чоботи глухо гупали в дерево, ніби він марширував плацом перед королівською вартою. У чорному оверсайз-худі, натягнутому поверх тонкої сорочки, та зашнурованих шкіряних штанях він виглядав дико, небезпечно й дивовижно чужо рідному львівському під'їзду. Каптур затіняв гострі вилиці та похмурий погляд наглючих очей, а під широкою бавовняною тканиною не ховався розмах дужих плечей. 

— Ти неправильна чародійка! Витягла мене у свій світ, — набурмосився Корі, спускаючись по сходинкам— Не поважаєш, не цінуєш мене, геть дика жінка! — він зупинився на мить. Задумавшись, уважно зиркнув на Ніку, що тяжко зітхнула. Та продовжила йти.

— Ходімо, недолюблене! Ти, як дитя балуване. — він пхикнув у відповідь. Обоє здавалися виснаженими.

  Коли важезні металеві двері виштовхнули їх із напівтемряви на вулицю, сонце засліпило Ніку. Повітря вирувало знайомою сумішшю пахощів: квітучий бузок, волога цегла та віддалений запах паленого бензину.

  Проте для принца вихід на вулицю виявився рівнозначним потраплянню на поле бою.

  Він зупинився на ґанку, миттєво випростався, мов натягнута тятива, і його правиця самочинно пірнула під халяву чобота — туди, де ховався гострий стилет. Погляд принца безупинно метався між рухомими машинами викликаючи паніку, та перехожими, які спокійно покрокували тротуаром. Здається у нього спрацював когнітивний дисонанс.

— Заспокойся і прибери свої загребущі пальці від халяви, — тихо, не повертаючи голови, тихо процідила Ніка, силою вхопивши його за рукав худі. — На нас і так люди дивляться. Поводишся, як божевільний. 

— Це місце... воно кишить дивними залізними екіпажами, їх... їх десятки! Коли я дивився згори, їх було значно менше! — низько промовив Корі, і в його голосі пробилася сувора воїнська настороженість. — Як ви тут виживаєте без зброї? Серед цих... всіх.. речей, істот?

— Звичайнісінько. Переходимо дорогу на зелене світло, — дівчина рішуче потягнула його за собою геть від під’їзду. — Послухай, це авто, і це звичайний засіб пересування тут. Вони бувають різних кольорів і моделей, ну там... як от коні, іншої породи просто.

  Вони встигли пройти всього пів сотні метрів до перехрестя, коли з-за повороту, брязкаючи залізом та пронизливо калатаючи дзвінком, виринув яскраво-червоний львівський трамвай. Важкий металевий корпус поволі котився коліями, випускаючи з даху бліді іскри на стиках дротів.

  Для Коріндейла, який очікував підступу від кожного шереху, звісно, цей гуркіт став сигналом до негайної атаки.

— Спинись почваро! — голосно гаркнув принц.

  Його реакція виявилася блискавичною, витренованою ймовірно у десятках сутичок. Не встигла Ніка навіть пискнути, як міцна, гаряча долоня принца з силою вхопила її за талію, рвучко смикнувши на себе. Корі крутнувся на підборах, закриваючи дівчину власними широкими грудьми, і притиснув її до кам'яної огорожі будинку. Ніка від несподіваного ривка аж повітря ротом ковтнула. Вона опинилася затиснута між твердою цегляною кладкою та його масивною постаттю. Від нього пашіло палючим жаром, а в очах під затінком каптура спалахнув той самий азартний, небезпечно-божевільний вогник воїна. Його ліва рука міцно зафіксувала її поперек, притискаючи до себе настільки близько, що дівчина відчувала прискорений стукіт його серця, а права рука вже вихопила з чобота сяючий стилет. І це викликало у ній двоякі почуття.

— Стій за мною, чародійко! — вигукнув Корі, повернувшись до неї спиною, і зафіксувавши лезо у бойовій стійці перед наближаючимся трамваєм. — Я роздеру його луску на шматочки!