Розділ 12

 — Цей «мішок для вугілля» коштував мені половини щоденного виторгу! — спалахнула Ніка, склавши руки на грудях. Блакитні очі спалахнули загрозливим вогником. — І якщо ти не хочеш, щоб тебе запроторили до психіатричної лікарні, або затримали за незаконне носіння зброї, ти негайно скинеш свій панцир і вдягнеш це!  

— Колет я зніму, — похмуро процедив Коріндейл. — Але штани та чоботи залишаться на мені. — він гидливо відкинув спортивні штани, — Вуличне взуття воїна — це його опора, а ваші м’які панчохи — він кивнув на її домашні капці, — придатні хіба що для спальні.

  Він розстебнув передню застібку, але шкіряний панцир не піддавався, міцно зафіксований на спині перехресними ременями з латунними бляхами. Принц закотив очі вздихаючи.

— Розстібай, — відрізав принц, розвертаючись до неї спиною.

— Що? — перепитала Ніка.

— Ремені на спині, чародійко. Чи ти сподіваєшся, що я розірву шкіру зубами? — він виклично всміхнувся через плече. — Але якщо твоя високість бажає, аби я скинув і чоботи... можеш стати на коліна й роззути свого принца.

  Ніка голосно пхикнула, сміливо зустрівши його зверхній погляд.

— Ще чого! — вицідила вона з отрутою. — Може, тобі ще й ноги помити та львівського елю в кубок налити, високосте? Розмріявся! Чоботи твої смердючі мені й задарма не здалися. Що за дивний фетиш з роззуванням? Залишай свої, може й не так сильно кидатимуться в очі.

  Вона підійшла впритул до його спини. Його плечі виявилися широкими, мов витесана з граніту плита. Під цупкою шкірою колета відчувалися переплетені м’язи, що ходили ходуном від кожного подиху. Ніка пальцями торкнулася важкої латунної пряжки на рівні його лопаток. Шкіра обладунку була гарячою та шорсткою. Дівчина квапливо, намагаючись приховати дрібне тремтіння в руках, почала розплутувати ремені. Її випадкові дотики до його шиї та плечей змушували принца ледь помітно здригатися, хоча він стояв нерухомо.  

— Ти завжди так спритно роздягаєш чоловіків? — тихо, через плече кинув Корі. У його баритоні забриніла відверта, провокаційна насмішка.  

— Тільки тих, кого мрію якнайшвидше випхати з власного житла, — відрізала Ніка, з силою смикнувши останній ремінь.  

  Колет із важким глухим звуком упав на ламінат. Коріндейл залишився в одній тонкій льняній сорочці, яка не приховувала рельєфного розмаху його грудей, засмаглої шкіри та довгих білястих шрамів на плечі. 

— Подобається те, що бачиш? — зухвалець, вже прямо натякав на щось непристойне. — Як це одягти? — він крутив худі туди-сюди. 

  Ніка вирвала худі з його рук і майже одним рухом натягла на себе. Демонстративно знімаючи і простагаючи принцу. Він рвучко перехопив й через голову натягнув його поверх сорочки. Бавовняна тканина з тріском натягнулася в плечах, але фасон оверсайз урятував ситуацію. Залишившись у своїх важких шкіряних штанях та чоботах зі срібними шпорами, він виглядав дивовижно суперечливо, але вражаюче.

— Зброю, — Ніка вказала пальцем на його стегно, де висів масивний меч та витончений, довголезовий стилет у піхвах. — Прибирай.

  Коріндейл зi зітханням відчепив перев’язь із довгою крицею й з силою засунув її глибоко під ліжко. Але коли Ніка простягнула руку до стилета на його поясі, принц миттю перехопив її зап’ястя.Його пальці стиснули її руку не боляче, але непорушно, мов залізний затискач.  

— Ні, — суворо й безпеляційно мовив Корі, і в його сірих очах спалахнула гостра криця. — Меч я залишаю тут лише тому, що він заважатиме в цьому дивному світі, і я поки що не бачив нікого озброєнним. Але стилет залишиться зі мною. Воїн Ельмінстера не ходить беззубим. Навідріз ні, чародійко. Навіть не проси.  

  Ніка подивилася на його стиснуті губи, на непохитний вираз впертого обличчя і зрозуміла: тут він не поступиться ані на йоту. А їй, ще якось до роботи добратися потрібно з ним.

— Сховай його так, щоб ніхто не бачив, — відповіла вона, вириваючи руку.  

  Коріндейл спритно засунув стилет за халяву свого високого чобота. Потім натягнув каптур на голову, затінивши обличчя.  

  Зі звичайного варварського воїна він миттю перетворився на бісовськи вродливого, небезпечного й задиристого хлопця з темним, непередбачуваним поглядом. Чорне худі, темні шкіряні штани, важкі чоботи й чітко висічене підборіддя робили його схожим на бійця з підпільного рингу.  

— Ну як? — Корі оглянув себе з явною огидою. — Почуваюся як розбійник із великого шляху.  

— Ти виглядаєш, ніби зараз підеш відбирати мобільні телефони біля ратуші, — відказала Ніка, проганяючи мимовільне захоплення. — Але це краще, ніж лицарський обладунок.

  Вони вийшли у передпокій.  

— Грім, — Корі повернувся до порожнечі вітальні, де лише за рипінням ламінату вгадувалася присутність грифона. — Сидіти тут. Не ворушитися. Нічого не їсти. Зрозумів?  

  Із порожнечі пролунало пригнічене, ображене шипіння.  

— Ми ж ненадовго? Так чародійко? — нахаба хвилювався за свою скажену птаху. 

— Ненадовго, кілька годин... Мабуть. — вона, намагалась в голові скласти пазл того, що відбулось. І як тепер з цього виплутатися. Про весь цей гармидер у квартирі, вона просто не хотіла думати. Їй, чомусь найбільше було шкода фікуса Роню. Його мама подарувала.