Розділ 11

  За вікном упевнено розгортався день: сонце немилосердно висвічувало кожну порошинку, яка кружляла над руїнами її знищеної, і колись затишної кімнати.  

  Грім, ніби зрозумівши, що мова йде про його персону, похмуро клацнув масивним дзьобом, віддер від улюбленого Нікиного фікуса останній зелений листок і з апетитом його зжував.  

— Твій... птах тільки-но зжер рослину за півтори тисячі гривень, — тихо, майже зловісним шепотом сказала дівчина, повільно повертаючись до Коріндейла. — Якщо він зараз висуне голову на балкон і видасть свій бойовий клич, всі навколо вирішать, що я тримаю у квартирі птеродактиля. І через п'ять хвилин тут буде не лише патруль, а й ветеринарна служба з присипляючими ампулами. 

— Послухай, я не знаю хто всі ці люди, чи істоти, якими ти весь час погрожуєш. — Принц із глибоким скепсисом окинув поглядом залишки куща у горщику, а потім звів очі на Ніку.  

— І Грім не їсть городину, — спокійно й дещо зверхньо відказав він, хоча в його сірих очах промайнула тінь мимовільного здивування. — Він просто роздратований. У цьому місці немає ефіру. Повітря сухе, порожнє, мов у випаленій сонцем пустелі. Магія тут не дихає, чародійко. І припини нести всі ці свої, незрозумілі слівця. Або ж пояснюй про що саме ти говориш. 

— Я вже тричі казала, що я не чародійка! — Ніка ступила крок уперед, спотикаючись об шматок пластикової панелі телевізора. — Взагалі, як ти збираєшся його ховати? Чи в тебе є якась королівська магія не знаю... сила, окрім вміння нищити чуже майно? 

— Це королівський грифон! Навіщо його ховати? У нас це — гордість, яку не ховають, не кожен здатен підкорити грифона! Ти просто цього не зрозумієш, дівчисько! 

— Та куди ж нам! У нас, ця ваша гордість, не водиться, зрозуміло! Його просто знищать! Або взагалі заберуть на досліди! — вона вперто подивилась на принца. — І магії у нас немає!

  Коріндейл злегка звузив очі. У його поставі раптом проступила сувора, зосередженість. Він повільно підійшов до грифона, підвів засмаглу долоню й поклав її прямо на пласку, вкриту жорстким пір’ям голову звіра. Його губи ворухнулися, виповідаючи низькі, скрегочучі слова незнайомої мови.  

  У ту ж мить повітря навколо Гріма здригнулося. Потягнулося маслянисте, сріблясто-сіре марево. Контури велетенського тулуба почали розмиватися, ніби звіра накрили прозорим, тканим із гірського туману покривалом. За кілька секунд посеред кімнати залишилося лише порожнє місце.

  Проте ламінат під цим «порожнім місцем» загрозливо рипнув і прогнувся, а з порожнечі пролунав важкий подих.

  Ніка відступила на пів кроку, мимовільно затамувавши подих.

— Він... він що, зник?

— Омана першого кола, — Коріндейл важко видихнув. Дівчина помітила, як на його скронях виступили краплі поту, а обличчя на мить зблідло. Він злегка похитнувся, але миттю випростався, приховуючи раптову слабкість за звичною зухвалою поставою. — Закляття чарує лише око, але не тіло. Він тут. І цей заклятий простір без ефіру зжирає мої сили. Довго оману я не втримаю.  

— Вже щось, — мовила дівчина, силою придушуючи мимовільний укол жалю. Бачити, як цей кремезний, сповнений дикої сили чоловік на мить здригається від утоми, виявилося дивно муляючим відчуттям. — Тепер ти.  

  Вона оглянула його з голови до ніг. Засмаглий, широкоплечий, затягнутий у грубу шкіру із залізними накладками, із масивним мечем на стегні та в чобітках зі срібними шпорами — у такому вигляді Коріндейл на вулицях Львова привернув би увагу першого ж патруля за три секунди.

— За мною, — коротко кинула Ніка й рушила до своєї крихітної спальні відділеної імпровізованою перегородкою.  

  Коріндейл крокував за нею безшумно й обережно, наче хижак, що потрапив до незнайомого лігва. Його гострий погляд чіплявся за кожну деталь: м’який плед на ліжку, дзеркальну шафу-купе, електронний годинник на тумбочці.  

  Ніка з сухим тріском розчахнула двері шафи й почала квапливо нишпорити по верхніх полицях. У її гардеробі панував звичний мінімалізм, але була одна річ, яку вона купила минулої осені під час чергового нападу туги за затишком — чорне оверсайз-худі з цупкої бавовни та широкі спортивні штани на зав'язках, які виявилися на неї надто великими.  

— На, вдягай, — вона кинула оберемок одягу йому в груди.

  Коріндейл підхопив тканину однією рукою, розгорнув її і з щирим здивуванням вставився на чорний балахон із каптуром.  

— Що це за ганчір’я? — у його голосі знову спалахнула височина. — Ти пропонуєш спадкоємцю корони Ельмінстера вдягтися у мішок для вугілля? У нас у таке вбирають лише конюхів та жебраків біля міських брам!