Розділ 9

  Завивання сирени за вікном нарешті згасло, розчиняючись у рокоті ранкового міського трафіку, але напруга у вітальні застигла важким, глухим пластом. Коріндейл не рухався. Його кремезна постать, затягнута у шкіряний колет, закривала Ніку майже повністю. Він тримав меч напоготові, спритно балансуючи на зігнутих ногах, а сірі очі безупинно сканували простір за склом.

— Воно відступає... це чудовисько дивне... — вицідив принц крізь стиснуті зуби, і його голос пролунав низько, з виразним металевим відтінком. — Але це, здається лише маневр. Залізне чудовисько пішло кликати зграю. Їх... Їх там безліч...

  Ніка кілька секунд дико дивилася на його широку спину, на темно-каштанові пасма, що спадали на комір, і на лезо меча, яке блідо відблискувало в променях ранкового сонця. Безглуздість того, що відбувалося, перетнула всі можливі межі. Людина з іншого світу, спадкоємець якогось там королівства, стояв посеред її розтрощеної вітальні й збирався воювати з автомобілем швидкої допомоги.

— Опусти. Своє. Залізо, — повільно, виділяючи кожне слово, промовила дівчина.

  Вона вчепилася пальцями в цупкий край його шкіряного колета й з силою потягнула принца назад.

  Коріндейл рвучко розвернувся. Його рух виявився настільки швидким і хижацьким, що Ніка навіть не встигла моргнути — вістря меча миттю зметнулося в повітря, звиснувши над її грудьми. Але дівчина навіть не здригнулася. Вона лише випросталася у повний зріст, гордо підвівши підборіддя. Русяві пасма розсипалися по плечах, а блакитні очі спалахнули таким викликом, що Корі мимовільно затримав погляд на її обличчі.

— Шляхетний лицарю, у тебе меч замість мізків чи це просто вроджена вада? — із саркастичною витонченістю розтягуючи слова промовила Ніка. — Це була машина швидкої допомоги. Вона їде рятувати людські життя. Там немає жодних монстрів. І єдине чудовисько, яке зараз нищить мою приватну власність, стоїть прямо передо мною! 

  Корі повільно опустив меч, злегка схиливши голову набік. На його засмаглому обличчі із висіченими вилицями знову з’явилася та сама жахлива і до чортиків приваблива посмішка.

— Ти надто багато шумиш, чародійко, — зауважив він, оглядаючи її з голови до ніг. Погляд сірих очей ковзнув по відкритих ключицях та домашніх штанах. — І надто сміливо розмовляєш із тим, хто може одним помахом криці вкоротити тобі язика. У моєму замку за подібний тон підданці дякували б долі на колінах, якби їм просто дозволили піти неушкодженими. І тут, немає чим дихати! — він плюхнувся на диван, — гаразд, зніми мої чоботи, я стомився.

— Що-о-о? Геть здичавів?  — від обурення, в неї на кілька секунд пропав дар мови, — Я не твоя піддана! — Ніка зробила крок уперед, наблизившись майже впритул. — Ти, в моєму домі, Коріндейле! І якщо ти зараз же не сховаєш свою зубочистку, я випробую на тобі львівську гостинність за допомогою важкої чавунної сковороди! А чоботи, чоботи... нехай твоя пташка склює! Можна із ногами разом! — принц аж підскочив з дивана.

  Між ними щось відбувалось. Вони стояли один навпроти одного, і від принца віяло такою впертою, задиристою силою, що дівчині довелося докласти чимало зусиль, аби не відступити ані на сантиметр.

  У цей момент посеред вітальні знову знявся гармидер.

  Грім, якому явно не подобався замкнений простір перестав спостерігати за цими навіженими, і спробував розвернутися на п’ятачку між розбитим телевізором та ортопедичним диваном. Його велетенський хвіст із густою китицею зачепив високий торшер. Дрібний торшер із брязкотом вивернувся, заплутавшись шнуром навколо пазуристої задньої лапи грифона.

  Пернатий велетень перелякано клекотнув, сіпнувся й з силою струснув лапою. Торшер полетів прямо в перкошену книжкову шафу, збивши на підлогу добрий десяток томів і важку керамічну вазу, яка незрозумілим чином там трималась.

— Грім, стояти! — гаркнув Корі, миттю повернувшись до звіра.

  Але грифон вже розпалився. Наступаючи лапами на залишки скляного столика, він важко дихав, клацав дзьобом біля розтрощеного екрана телевізора, намагаючись добути з нього «ворога», і зачепив мохнатим крилом довгу гардину. Карниз із сухим тріском вискочив із дюбелів і разом із тюлем накрив голову грифона, перетворивши бойову бестію на кумедний, білий привид.

— Боже мій... Припиніть трощити мою квартиру... Мої штори! — Ніка знову зхопилася за голову, з розпачем спостерігаючи, як грифон задкує, плутаючись у тканині та люто шиплячи. — Якщо твій пернатий бройлер зараз же не припинить жувати мій карниз, я пущу його на суповий набір! — вже цілком серйозно намагалась погрожувати дівчина. Хоча їй і хотілось розплакатись.

— Він не бройлер! Він пернатий володар скель! — заступився Корі, кинувшись до грифона, щоб зірвати з його голови заплутану тканину. — Грім, заспокойся! Це ж просто шматок ганчірки, а не пастка! Малий!

  Грифон крутнувся, його пазурі з мерзенним скрипом пробили промаслений ламінат, залишаючи на підлозі глибокі, рвані борозди. Звірячий клацаючий звук лунав настільки гучно, що в кухонній шафі за стіною знову забряжчали склянки. А в середині Ніки здавалося розверзалась пустка, з кожною розтрощеною річчю.

  У вхідні двері в квартиру вгатили із божевільною силою.