Розділ 8

  Із кутка кімнати, де стояв компактний скляний столик із вазою, вдарило світло, почувся шалений лемент і пролунав важкий, зневажливий клекіт.

  В кімнаті стало душно від тваринного запаху. З-під поваленого стелажа з книжками, важко відсапуючись і збиваючи крилами пил, виборсалася істота. Вона була завбільшки з доброго бичка: могутнє тіло лева з густою золотаво-брунатною шерстю, велетенські пазуристі лапи, що з легкістю пробили промаслений ламінат, і горда, пір’яста голова орла з масивним, загнутим дзьобом.  

  Це був Грім. Грифон принца.   

  Пернатий монстр покрутив головою, кліпаючи жовтими, мов бурштин, круглими очима, і видав бойовий клич, від якого в Ніки всередині все затерпло, а склянки в кухонній шафі за стіною дрібно забряжчали.

— Грім, тихо! Сумирно, поганцю! — вигукнув Корі, миттю змінивши позицію і закриваючи дівчину своїм тілом від можливого кидка звіра.

— Хто це?! — Ніка спитала моментально осиплим голосом, роблячи крок назад. 

  Проте грифон і не думав нападати. Він перебував у повній паніці від переміщення, замкненого простору, дивних запахів та невідомих предметів. Велетенський птах крутнувся на місці, шукаючи вихід, і його потужне пір'ясте крило з розмаху зачепило низьку люстру. Кришталеві підвіски зі дзвоном розсипалися по підлозі.

— М-м-мій плафон! — скрикнула Ніка затинаючись, схопившись за голову. — Боже мій, мій ремонт!

— Заспокійся, жінко! — Корі схопив її за плече, із силою смикнувши до себе, щоб вона не наступила на гострі уламки скла. — Він просто переляканий! Якщо ти будеш верещати, він може злякатися набагато сильніше і, тоді він просто рознесе тут все на друзки! — заспокійлим голосом проговорив принц.

  Вони опинилися якось надто близько. Ніка відчувала гаряче, переривчасте дихання принца на своєму чолі, запах вогкої шкіри його обладунку та смолянистий хвойний дух, який досі йшов від його одягу. Його широка долоня міцно обіймала її за талію, притискаючи до твердих, мов камінь, грудей. На мить між ними спалахнув струм — той самий, небезпечний і запеклий, що розірвав реальність в галереї замку. Блакитні очі Ніки зустрілися з його сірим, штормовим поглядом, і в цій мовчазній дуелі жоден не бажав відступати.  

— Пусти, — тихо, але із загрозливою інтонацією мовила дівчина. — Бо зараз, як трісну! Дивися на нього! Захисничок мамкин!

  Корі повільно розтиснув пальці, проте не зробив ані кроку назад, залишаючись суцільним щитом між нею та сполоханим грифоном.

— Грім! До мене малий! — владно гаркнув принц, клацаючи пальцями. 

  Грифон, важко дихаючи та випускаючи з ніздрів гаряче повітря, притиснув вуха-пір'я до голови й обережно, наче велетенський підбитий кіт, присів на задні лапи прямо посеред роздертого килима. Його могутній хвіст із китицею на кінці нервово сіпався, збиваючи з тумбочки залишки вазона із фікусом.  

  У кімнаті запанувала хитка, натягнута мовчанка, яку порушувало лише важке дихання трьох істот та тихохідне цокання настінного годинника.

— Отже... — Корі повільно вклав меч назад у піхви, не зводячи з Ніки уважного, випробовуючого погляду. — Ти стверджуєш, що це не твій замок і не твої каземати?  

— Це моя квартира! — Ніка обвела руками розгромагджене приміщення, в якому ще вчора панував ідеальний порядок. — Моя приватна власність, за яку я щомісяця виплачую кредит! А ти... ти й твоя перната курка розтрощили мені вітальню!

— Це грифон найвищої королівської крові, а не курка! — суворо поправив її Корі, провівши долонею по чолу, аби змахнути піт. Потім він підійшов до вікна, обережно відгорнув пальцем тонку тканину тюлю й заціпенів.

  За вікном, у сонячному травневому мареві, розгорталася панорама сучасного Львова. По асфальтованій вулиці рівним потоком рухалися кольорові машини, на тротуарах поспішали у своїх справах люди з телефонами в руках, а на горизонті майоріли телевежа та високі дахи новобудов.

  Принц Ельмінстера застиг, мов кам'яна статуя. Його засмагле обличчя злегка зблідло в тіло напружилось, підсвідомо стаючи у бойову стійку.

— Що це за місто?.. Де вежі Ельмінстера? Де Великий Дол? — його голос уперше втратив зверхність, забринівши глухим, прихованим шоком.  

— Це Львів, казала ж — тихо, вже без колишньої агресії, але з гіркою втомою відказала Ніка. — Дві тисячі двадцять шостий рік. Мій світ. Вже забув? А ти часом головою не вдарився? Ну, коли гепнувся звідкись, в мою, між іншим, квартиру! Ти хотів утекти від батька та своїх обов'язків? Вітаю, високосте. Ти втік набагато далі, ніж розраховував.

  Корі моментально розвернувся до неї. В його очах спалахнула небезпечна азартна іскра, змішана з первісним страхом перед невідомим.

— Поверни мене назад, чародійко — вимогливо сказав він, роблячи крок до неї. — Негайно. Скажи своє закляття і відкрий цей портал!

— Якби я знала, як це зробити, ти б уже давно летів відсіль догори дригом разом зі своєю пташкою! — вигукнула дівчина, притискаючи руки до грудей. — Я не чародійка! Я власниця кав'ярні! Я варила каву й рахувала збитки, поки ти не з'явився, з якогось переляку, в моїх снах!

  Корі відкрив рот, аби відрізати чергову шпильку, але в цей момент за вікном, прямо на перехресті, із божевільним, надривним завиванням увімкнула сирену машина швидкої допомоги. Ревучий, високий звук прорізав ранкову тишу й зрикошетив від шибок.

  Грім витріщився на вікно. Для грифона цей звук виявився останньою краплею в цей божевільний ранок. Вважаючи, що надвір вискочив невідомий, розлючений монстр, пернатий велетень з переляку різко розправив свої велетенські крила стаючи в бойову стійку.

  М’язисте, важке крило з силою врізалося прямо у велику плазмову панель, що висіла на стіні.  

  Пролунав тріск розтрощеного пластику та кришталю. Телевізор із гуркотом випав із кріплень, вибухнувши снопом синіх іскор, і важко гепнувся на підлогу, остаточно перетворившись на купу брухту. Грифон перелякано відскочив і застиг піднявши пазуристу лапу.