Розділ 7

  Падіння не мало ні початку, ні кінця. Воно вибухнуло сліпучим сріблясто-білим сяйвом, яке на мить випекло сітківку очей, позбавивши свідомість будь-яких орієнтирів. Повітря, ще мить тому просякнуте хвойним арматом та димом смолоскипів, перетворилося на суцільний, шалений вир. Вуха заклало від сухого, гучного тріску — наче хтось із силою роздирав уздовж гігантський сувій цупкого пергаменту.  

  Ніці здавалося, що її тіло пропускають крізь вузькі жорна. Легені стиснуло безповітряним вакуумом, а пальці, що вп'ялися в цупку шкіру колета принца Коріндейла, здерев'яніли від крижаного холоду, який пропікав до кісток. Вона відчувала, як залізні лещата його пальців у відповідь боляче стиснули її зап'ястя, не даючи вирватися й провалитися у сріблясту безодню.  

  А потім світ просто з розмаху вдарив її об землю. Гепнув що сили.

  Дзвінкий, сухий тріск ламінату розітнув раптову тишу. Ніка боляче забила лікоть і стегно, перекотившись через спину, і впала прямо на прохолодну підлогу своєї львівської вітальні. Поруч із глухим гуркотом, від якого забряжчало скло в шибках, приземлилося щось масивне, важке й гаряче.  

— Щоб тебе злидні обсіли!.. — вирвалося в дівчини разом із залишками вибитого з легень повітря.

  Вона впала обличчям у м’який ворс килима, важко дихаючи та хапаючи ротом знайомий, рідний дух своєї квартири — аромат кондиціонера для білизни, прохолодного бузкового запаху з привіткритого вікна та звичного міського пилу.

  Проте спокій тривав не більше секунди.

  Поруч почувся сухий, загрозливий дзенькіт криці. Вузьке, дзеркально поліроване лезо масивного меча з сухим свистом вискочило з піхов і завмерло за два сантиметри від шиї Ніки.

— Не ворушись, чародійко! — оксамитовий баритон принца Коріндейла лунав розгнівано — у ньому бринчала злість та розгубленість.  

  Ніка повільно, намагаючись не робити різких рухів, підвела голову.

  Вона сиділа на підлозі власної однокімнатної квартири посеред Львова. Крізь прозорий тюль з вулиці пробивалося перше сонячне проміння травневого ранку, освітлюючи невелику кімнату з ортопедичним диваном, книжковою полицею та журнальним столиком. І прямо посеред цього затишного, вилизаного інтер'єру на одному коліні перед нею стояв спадкоємець Ельмінстера. Вона б навіть гигикнула, якби ситуація не видавалась настільки божевільною.

  Принц Коріндейл виглядав так, ніби щойно вибрався з епіцентру кривавої битви. Його засмагле обличчя було випацькане сажею, темно-каштанові пасма волосся скуйовджені, а сірі доволі великі очі палали небезпечним, хижим вогником. Він важко дихав, широкі плечі ходили ходуном під шкіряним колетом, а вістря його довгого меча бездоганно фіксувало точку на її шиї. 

— Де ми?! — гримнув Корі, випростовуючись у повний зріст і швидко озираючись довкола. Його гострий погляд метався по світлих шпалерах, плазмовому телевізорові на стіні та компактній люстрі під стелею. — Що це за вежа? Чию магію ти використала, аби перенести мене в ці чужоземні каземати?!

— Прибери... від мене... це залізяччя! Зазнайко! — розлючено вицідила Ніка, спираючись долонями об підлогу й підводячись.  

  Блакитні очі дівчини палали праведним гнівом, а розплетене русяве волосся розсипалося по плечах, додаючи її крихкій постаті несподіваної, гострої рішучості. Вона не мала зброї, була вдягнена у звичайні домашні штани та футболку, але дивилася на спадкоємця королівства з такою зневагою, ніби це він сам пробрався до неї в дім без запрошення.

— Ти в моїй квартирі, високосте, як вас там! — сказала вона зневажливо і зробила крок уперед, ігноруючи загрозу вістря. — У Львові! В Україні! І якщо ти зараз же не опустиш свою зубочистку, я викличу поліцію, і тебе запроторять у в'язницю за незаконне проникнення та погрози холодною зброєю! А ще, бісів лайдаку, ти цілком можеш отримати квиток в божевільню.

  Корі лише звузив очі, не зрозумівши жодного з її останніх слів, окрім явної погрози.

— Ти смієш погрожувати спадкоємцю престолу Великого Ельмінстера... — почав він владно, але закінчити не встиг.