Розділ 6

— Ви з глузду з'їхали? — Ніка притиснула трубку плечем до вуха, витираючи руки ганчіркою. — У мене вихідні попереду! Чим я маю заправляти кавомашину? Залиште ціну Колумбії для нової партії, і я візьму Перу. Інакше я змінюю постачальника вже сьогодні.

  Після п’яти хвилин виснажливих торгів, у яких дівчина вигризла кожен відсоток знижки, дзвоник над дверима кав'ярні продзеленчав — пішов перший щільний потік офісних працівників, студентів та туристів.  

  День перетворився на суцільну карусель: приймати замовлення, розраховувати гостей, усміхатися, контролювати Назара, перевіряти залишки випічки. Ноги гули, поперек нив від напруги, але десь у глибині душі, Ніка була вдячна цьому божевільному ритму. Він не залишав місця для думок.

  Проте щоразу, коли дівчина брала в руки холдер або насувала темпер на мелену каву, її погляд мимоволі зупинявся на власній правій долоні. Відбиток сажі від смолоскипа не змився навіть під дією гарячої води та технічного знежирювача, яким вона мила деталі кавомашини. Він просто був там — похмурий спогад про те, що межа її звичного світогляду дала тріщину.  

  У коротку п'ятнадцятихвилинну перерву близько п'ятої вечора, коли зал трохи спорожнів, Ніка зайшла до підсобки. Вона висунула найнижчу шуфляду робочого столу і витягла щільний прямокутний конверт кольору крем-брюле, який вчора залишив адвокат Вальцман.  

  Дівчина провела пальцями по цупкому паперу, вдивляючись у каліграфічні закрутки своєї адреси.  

  Бабуся Євгенія... Жінка з батькового боку, яку мати згадувала лише з тихим острахом. Чому саме зараз? Чому ж вона не намагалась навіть побачитись зі мною?

  «Усе це просто життя, — запевнила себе дівчина, силою придушуючи мимовільне тремтіння в руках. — Бабуся померла два місяці тому, адвокат прийшов учора. Це все стрес.  

  Вона знову сховала лист під стопку старих накладних, рішуче засунула шуфляду і повернулася до залу.

  Додому Ніка поверталася вже після десятої вечора. Місто дихало нічною прохолодою, ліхтарі кидали довгі, химерні тіні на вологу після вечірнього дощу бруківку. Дівчина ледве переставляла ноги. Усе тіло відзивалося важким, глухим болем виснаження.

  Вона піднялася на свій поверх, замкнула двері однокімнатної квартири і, знову не вмикаючи світла у передпокої, роззулася.

  Ніяких сил не лишилося. Вечеряти знову не хотілося, дівчина оглянула себе у дзеркалі, синці під очима вимагали довгого, відновлюючого сну. Ніка лише прийняла швидкий душ, розплела волосся і завалилась на ліжко у домашніх штанах та м’якій футболці.

— Все. Жодних марень, — прошепотіла вона в темряву кімнати, зариваючись обличчям у м’яку подушку. — Просто спати. Безперервно і без снів.

  Свідомість згасла миттєво, мов свічка, дмухнута різким поривом вітру.

  Налітаючий вир не дав їй часу на адаптацію. Не було повільного занурення в дрімоту — реальність розпалася на шматки в одну секунду.  

  Затишна тиша львівської квартири вибухнула гучним, лунким відлунням каменю та тріском палаючої смоли. Легені Ніки знову обпекло гострим, холодним повітрям, насиченим хвойним ароматом та димом дубових дров.  

  Ніка рвучко розплющила очі й виявила, що стоїть у тій самій тіні масивної гранітної колони на високій галереї замку Ельмінстера. Знову! 

  Все було точно таким, як і минулого разу, але напруга в повітрі досягла свого апогею.

— Ти не смієш вказувати мені, батьку! — оксамитовий баритон принца Коріндейла пролунав поряд, в дівчини забриніли барабанні перетинки.  

  Вона притислася спиною до холодної кладки, боячись навіть поворухнутися. За два кроки від неї король у плащі люто розмахував руками, а перед ним, розправивши широкі плечі, знову стояв принц Корі.  

— Я король Ельмінстера! Я вимагаю! — гримнув монарх, і його голос переріс у справжній розкат грому. — І я наказую тобі: негайно повернутися до зали Рад! Якщо ти зараз ступиш на подвір'я і знову сядеш на свого пернатого монстра, я зачиню браму вежі до наступного місяця!  

  Корі лише зухвало всміхнувся, відкинувши з чола пасмо темного волосся. У його сірих, мов штормове море, очах спалахнув небезпечний, азартний вогник.

— Спробуй зачинити, батьку, — спокійно відказав принц. — Але Грім не любить замкнених просторів. Він просто виб'є двері разом із твоїми найкращими гвардійцями. Окрім того ми пов'язані, куди я — туди й він!

  Принц розвернувся на підборах і, голосно тупцючи важкими чоботами, рушив просто повз колону, за якою ховалася Ніка. Від нього вже звично віяло жаром. 

  Дівчина дивилася на його широку спину, на те, як зухвало він ігнорував обов'язок, як легко відмахувався від вимог власної родини. І в ній раптом вибухнула накопичена за день втома, роздратування від зламаної кавомашини, боргів, листу від адвоката та власного божевілля.  

  «Та скільки ж можна?! — спалахнуло в її голові із шаленою, неконтрольованою люттю. — Нахабне, самозакохане хлопчисько! Навколо все валиться, а він знову біжить на своє полювання!»  

  Вважаючи все це лише хворобливою галюцинацією, видінням, у якому вона нічим не ризикує, Ніка зробила крок уперед із тіні.

— А ну зупинися, зазнайко! — викрикнула вона й із силою штовхнула принца Коріндейла прямо в плече.  

  Її долоня торкнулася цупкої шкіри його колета.

  І тоді світ вибухнув.  

  Між її пальцями й його плечем спалахнула сліпуча, сріблясто-біла блискавка. Повітря тріснуло з сухим, глухим звуком, наче розірвалося сукно. Корі різко розвернувся, його очі розширилися від дикого шоку, коли він уперше побачив дівчину з палаючими блакитними очима та розпатланим русявим волоссям.  

  Він встиг лише простягнути руку, щоб схопити її за зап’ястя, але в цей момент срібний вир підхопив їх обох, закрутив у шаленому потоці світла, і простір навколо них остаточно розпався на шматки...