Глава 1

Ілона прокинулася від тривожного відчуття.
Ніби щось у кімнаті було… неправильним.
Вона сіла на ліжку й прислухалася.
Тиша.
Але не звичайна. Занадто щільна, ніби повітря стало важчим.
Ілона повільно перевела погляд на стіну.
Тінь.
Вона не повторювала жодного її руху.
Ілона завмерла.
Квартира була порожня. Вона жила сама.
— Це просто сон… — прошепотіла вона.
Тінь на стіні сіпнулася.
І в ту ж мить повітря перед нею “трісло”.
Спочатку — тонка світла лінія.
Потім — розрив.
Наче простір перестав триматися сам у собі.
Ілона різко відступила, але підлога ніби втратила твердість.
Її потягнуло вперед.
Сильно. Без можливості вчепитися за реальність.
— Ні… — видихнула вона.
І тоді пролунав голос.
Жіночий.
Спокійний.
— Так для тебе буде краще.
Ілона навіть не встигла закричати.

Світ зламався.
Вона впала на кам’яну підлогу.
Повітря було іншим.
Холоднішим. Густішим.
Наче воно не належало її легеням.
Ілона різко підвелася.
Кімната була незнайома.
Високі дерев’яні балки. Старі полиці з книгами. Лампи, в яких світло трималося всередині скляних сфер.
За вікном світило сонце, але не таке, як вдома — небо мало легкий фіолетовий відтінок.
— Хто ти?!
Голос пролунав різко.

— І як ти тут з’явилася з нізвідки?!
Ілона озирнулася.
Нікого.
— Я тут! — роздратовано додав той самий голос.
Вона завмерла.
І тільки тоді побачила істоту.
Маленьку. З гострими вухами і великими золотими очима.
— Не кричи, — швидко сказала істота. — І не рухайся різко.
— Що… ти таке?
— Потім, — відрізала вона. — Зараз — не до пояснень.
— Мені треба додому.
— Не треба, — сухо відповіла істота.
Ілона напружилася.
— Що значить “не треба”? Я хочу додому.
Істота різко сіпнула головою, ніби щось почула.
— Уже пізно.
— Для чого пізно?!
Відповіді не було.
Повітря в кімнаті змінилося.
Ілона не змогла б пояснити як, але стало важче дихати.
— Вони поруч, — тихо сказала істота.
— Хто “вони”?!
Істота різко схопила її за руку.
— Не рухайся.

Світ знову “зсмикнувся”.
Вони опинилися в іншому місці.
Будинок.
Темний. Дерев’яний. З запахом трав і диму.
Ілона ледь втрималася на ногах.
— Це ще що…?!
— Тихо, — прошипіла істота.
Вона вже тягнула її вперед.
Двері відчинилися без стуку.
Пауль сидів за столом так, ніби його вирвали з думок.

— Ти знову, — втомлено сказав він.
І перевів погляд на Ілону.
Затримався.
— …Ні, — коротко видихнув він.
— Це вона, — сказала істота.
— Яка ще “вона”? — різко запитала Ілона. — Ви взагалі можете пояснити, що відбувається?!
Пауль підняв руку.
— Не зараз.
— Що значить “не зараз”? Я не розумію нічого!
— І це добре, — сухо відповів він.
Ілона відступила на крок.
— Я хочу додому.
Пауль глянув на неї так, ніби це слово було проблемою.

— “Додому” зараз не існує в твоєму напрямку.
— Що це взагалі значить?!
Він не відповів.
Ілона різко перевела погляд на істоту.
— Скажи ти!
Істота опустила очі.
— Я не можу.
— Чому?!
— Бо тоді тебе знайдуть швидше.
Пауза.
Ілона відчула, як у неї холонуть руки.
— Хто?!
Пауль повільно підвівся.
— Ти не повинна задавати це питання вголос.

— Чому?!
Він підійшов ближче.
— Бо тебе вже шукають.
Десь зовні пролунав металевий дзвін.
Один.
Потім другий.
Пауль різко завмер.
— Вони вже тут.