21. Мусить його покохати?

— Вона має всім своїм серцем, душею та тілом щиро полюбити того... Хто хотів використати її через Дар.

— ЩО?!

— Так, Лука...

— Ви щойно сказали...

— Так! Це саме так! — повторила та, і тон її став ще твердішим.

Та я повірити не міг... Змиритися не зміг!

Кулаки мимоволі стиснулися так сильно, що я перестав відчувати пальці.

— Лука, — хотіла щось підійти, торкнутися мого плеча, та я лиш нервово смикнувся вбік.

— Що це за маячня?! Хто... ХТО це придумав?! — крикнув що було сили й помітив, як одна стіна цієї старої хатини ледь вловимо похитнулась від мого гулу.

— Вочевидь, той, хто точно не хотів, щоб Дар зник із життя дівчат, яких обрав, і з самої Землі, — сухо та майже монотонно проговорила бліда жінка.

Міріам відійшла кудись убік, дістала з шафи старий червоний рушничок і просто почала стискати ним свої темні локони волосся, що досі ще були мокрими відтоді, як вона сюди прийшла.

Чому така спокійна?

— Ну звичайно, ви вже все відбули, Дару зреклися і тепер вам нічого перейматися життям дівчини, яка зараз невідомо де і в чиїх лапах! — так і гаркнув.

Враз почулось голосне зітхання.

— Боже, дай мені сил... — саркастично закотила очі, що не могло не викликати в мені ще більшого гніву.

— Що? Сил би варто побажати саме ЇЙ!

— Лука... Помовч, бо не знаєш, що кажеш. Мені не байдуже на неї. Бо я сама... Пережила те саме.

— Справді?

— Так.

— Що, і Тіні вас викрадали, і полюбили ви одного з них, і Дар втратили саме так?

— Майже так.

— Стоп, що?

— Ага...

Я застиг. Кров у жилах немов спинилась.

Мене зараз не стільки хвилював цей збіг їхніх життів, скільки те, чи означало це, що доля Марти не зможе змінитися?

Невже... невже вона дійсно мусить покохати когось із тих тварюк, щоби позбавитись цього прокляття? — запитав я немов у самої стіни цього дому, бо не хотів почути живе підтвердження знову.

— Я знаю, що ти зараз думаєш, і знаю, як болісно тобі на серці, але...

— О ні, ні, ні, не кажіть, що знаєте!! Ви точно не...

— Я втратила його...

— А?

— Я втратила свого Лео назавжди... Проте я впевнена, якби він колись дізнався правду, то б зрозумів мене та мої тодішні вчинки.

— І що ж ви зробили?

— Нууу... Всього лише поцілувала свого ворога, а він побачив це...

— ВИ.... ТА ВИ...!

— Зате тепер я вільна, Лука!! ВІЛЬНА! У всіх сенсах. Немає тих голосів людей, які вимагали допомоги, немає тих надокучливих безсовісних голів переді мною. Я стала жити спокійніше. Набагато спокійніше!!

— Так, але ж...

— Лука, ти ж сам прекрасно бачив і знаєш, через що довелося пройти Марті кожен день через це все! Через той злощасний Дар!

— Вона майже ніколи не могла просто жити для себе. Варто було їй вийти з дому — і чийсь голос у голові вже тягнув її за собою. Вона бачила чужі проблеми навіть там, де інші люди проходили повз і нічого не помічали. Хтось боявся, хтось плакав, комусь було боляче, хтось просто не знав, що робити далі... А Дар не залишав їй вибору.

Він сам штовхав її туди.

Скільки разів вона запізнювалася на пари в коледжі, бо дорогою знову не змогла пройти повз людину, в чиїх думках побачила хоч найменшу проблему? Скільки разів прибігала вже тоді, коли заняття давно почалося, захекана, втомлена, а потім ще й мусила вислуховувати зауваження викладачів?

І щоразу вона могла лише стискати зуби й іти далі.

Навіть звичайна прогулянка для неї ніколи не була просто прогулянкою. Для інших — вулиця, парк, магазин, дорога додому. Для Марти — десятки чужих голосів, десятки чужих бід, від яких вона не могла відвернутися, навіть якщо сама ледве стояла на ногах.

А вихідні?

Вона сиділа вдома. Постійно.

Не тому, що не хотіла нікуди йти. А тому, що вдома хоча б на кілька годин могла не чути чужих думок. Не бачити тих голів із проблемами. Не відчувати, як Дар знову тягне її до когось, змушуючи рятувати людей, яких вона навіть не знала.

І все одно навіть цього їй було мало.

Бо варто було комусь опинитися поруч...

І вона знову йшла.

Знову рятувала.

Знову забувала про себе.

— І якщо ти справді любиш її та бажаєш щастя... То просто... Відпусти.

— Та це все божевілля якесь! Тупість! Просто тупість заради тупості і все!!

— Я не кажу тобі відпускати її назавжди, але принаймні доти, поки вона не зробить цього, не шукай її і не докучай.

— Тобто ви пропонуєте зараз на повному серйозі мені перестати шукати свою дівчину, яка в полоні у володінні чотирьох темних тварюк?

— О так, саме так. Здивована, що ти так швидко це зрозумів, ахах...

— ООО, то їй ще смішно!!

— Вибач, та це єдине, що зараз мені допомагає хоча б стілечки розслабитись, — показала трохи двома пальцями наскільки.

Ох, така ж, як вона!

— Якщо серйозно, що мені робити?

— Так, я серйозно!

— Міріам!

— Ох... — вона лише зітхнула, та я уже відчув у цьому важкість всього світу... Та ні, всесвіту. — Що, Лука?

— Та як я можу просто сидіти тут, склавши руки, й просто чекати, поки вона... П... Покохає його? — ледь зміг вимовити те крізь важкість у грудях.

— Мені важко сказати це тобі знову, але... Так, — і я вперше побачив у ній більш явний смуток.

Все-таки їй не було байдуже. Це просто захисна реакція від повного безсилля...

— Чи є хоча б щось, що я міг би зробити для неї зараз, Міріам?

— Ну, Лука...

— Міріам!

— Ох... Добре. Дай хвилю. Я... Подумаю.

Я зловив хоча б якусь крихту надії після її слів.

Марта... Моя дівчинка...

Невже я дійсно тільки втративши її зроблю добро? Тільки так буде краще для неї та всього її майбутнього життя?

"Молю, будь ласка... Я... Заберіть це хтось. Хто-небудь! Почуйте мене! Якби ж то можна було просто... Просто відмовитись від Дару! Я б зробила все для цього, прошу!" — згадав її думки про це, що мимоволі прочитав тоді в автобусі, коли ми ще тікали від тих чотирьох Тіней (останні глави "Дар 1").